Розділ 9

— У тебе гарна машина, — кажу, поки їдемо вечірнім містом. Артем розслаблено сидить поруч  і думає про щось своє. 

— Твоя теж нічого, — усміхається. 

— Який план у нас далі? Знайомство з твоїми батьками? 

— Так. Завтра, — відповідає. — Вони вже в курсі, що я одружився, тому інтриги не буде. Хіба що в тому, хто моя дружина. 

— Чому мій тато так занепокоївся, коли дізнався хто ти? — цікавлюсь. — Мені варто боятися? 

— Ні, — Артем усміхається. — Просто мій батько володіє багатомільйонною корпорацією, а я — прямий його нащадок. Якщо не зважати на молодшого брата. Саме йому батько обіцяв усе віддати, якщо я не візьмусь за голову. 

— А які в тебе стосунки з братом? На скільки він молодший? 

— Артуру двадцять п'ять, але він чимось схожий на Ілону твою. Гордість сім'ї. Відмінник. Правильний хлопчик. 

Нічого собі. То у нас з Артемом схожі історії. А це вже цікаво. 

— Хіба твій тато ще більше не розізлиться, коли дізнається, з ким ти одружився? — питаю схвильовано. 

— Ти так кажеш, наче я зробив поганий вибір, — він торкається пасма мого волосся, і тепер мені значно важче слідкувати за дорогою. — Мені все подобається. 

— Я за тебе рада, — фиркаю. — Зранку мені треба поїхати в офіс до батька. Він хоче поговорити. Потім у мене ще справи. Скоро виставка. 

— Яка виставка? — Артем зацікавлено мене розглядає. 

— Твоя дружина художниця, Артеме, — усміхаюсь. 

— Правда? Намалюєш мене? — говорить з насмішкою, а мені це не подобається, хоч я і розумію, що Артем не зобов'язаний падати мені в ноги. Він уявлення не має, хто я насправді, як і всі мої рідні. 

— Можливо, — відповідаю. 

Ми прибігаємо до його квартири і разом піднімаємось всередину, залишивши автівку на парковці. 

Поки Артем зачиняється в одній з кімнат, як я підозрюю — кабінеті, я розмовляю по телефону з Катею і розповідаю їй усе. 

— Ну ти даєш, — шепоче Катя у слухавці, коли я закінчую розповідь. — Артем, корпорація, спадкоємство, виставка... Це ж не життя — це сюжет серіалу.

— Мені самій іноді здається, що я випадково потрапила в чужий сценарій, — усміхаюся і кладу в чай ложку меду.

Я блукаю квартирою Артема, босоніж по теплій підлозі, а Катя все ще бурмоче щось у слухавку про те, що я повинна обов’язково покликати її на виставку.

 — І взагалі, — каже вона, — якщо цей Артем не прийде з квітами й не скаже “моя дружина — геній”, то я нагадаю йому, з ким він має справу.

— Катю, — сміюся. — Він уже зробив для мене більше, ніж я могла уявити.

 — А ти для нього? — питає вона серйозніше. — Ти ж знаєш, Аліно, фіктивні шлюби — така слизька штука. Спочатку все за договором, а потім… потім одна сторона починає відчувати більше.

Я мовчу. Тільки стискаю пальцями чашку. Так, Катя все добре каже. Останнє, чого мені треба — це закохатися в Артема. 

— Подумай про це, гаразд? — тихо додає вона. — Я просто хвилююсь. А на виставку його візьми. Думаю, коли він дізнається, хто ти, то його щелепа впаде на підлогу. Не тільки він може похизуватися своїми мільйонами, а й ти своїм талантом.

Я киваю і усміхаюся, бо в мене найкраща подруга. 

 — Дякую тобі. Завтра напишу, як все пройде.

— Я чекаю. І тримаю кулаки. Цілую, моя геніальна.

Я кладу слухавку і саме в цей момент з’являється Артем. Він виходить із кабінету, вже без піджака, з рукавами сорочки, закоченими до ліктів. У руках — телефон. Погляд зосереджений, але як тільки бачить мене — м’яко змінюється.

— Все добре? — питає.

— Так, Катя телефонувала. Вона вже знає, — усміхаюся. — Трішки шокована, трішки в захваті. Як завжди.

— І що сказала?

— Якщо ти не підеш зі мною на виставку і не глянеш на мої роботи, вона тебе викреслить із свого віртуального рейтингу чоловіків.

— Ого, тоді краще мені піти, — Артем підходить ближче, зупиняється поруч і дивиться на мене. — Ти не жартувала про малювання?

— Абсолютно. У мене вже є кілька ескізів. Не тебе, — додаю, — поки що.

— А я думав, ти вже потайки змалювала мій профіль, поки я спав.

— Можливо… — багатозначно кажу й відходжу на кілька кроків. — Але на портрет ще треба заслужити.

— І як це зробити?

— Принаймні… не насміхатися з того, ким я є. Бо я — не просто твоя тимчасова дружина. Я — художниця. І це не гра.

Артем зупиняється. Його обличчя стає серйознішим.

 — Аліно, завтра зранку мій юрист привезе договір. Ти маєш його підписати. 

Ну ось, ми знову повертаємося в реальність.

Моє серце стискається. А потім — розгортається. Як полотно, що тільки чекає першого мазка.

— Добре, — кажу стримано. — Я підпишу. Не хвилюйся.