Розділ 8

Я сідаю, відчуваючи, як погляди впиваються в мене з усіх боків — колючі, обережні, шоковані. Але я тримаю рівну спину й спокійний вираз обличчя. Артем сідає поруч, ніби саме його присутність у цій ситуації й тримає мене на плаву. І я відчуваю це на фізичному рівні — стабільність, яка випромінюється від нього, закриває мої страхи, мов ковдрою.

— Ви ж розумієте, що це виглядає… — починає мама, обережно добираючи слова, — трохи неочікувано.

 — Ага, особливо в контексті нашого весілля, — кидає Ілона, не приховуючи ні роздратування, ні зверхності. — Ти просто вирішила підставити мене, так?

Я переводжу погляд на сестру й всміхаюся — не з викликом, а спокійно, рівно.

 — Може, я відкрию тобі гірку правду, але цей світ не крутиться навколо тебе, сестричко. Я просто зробила те, що вважала за потрібне. Ми з Артемом кохаємо одне одного.

— Раптове весілля без попередження? — підключається Павло, хоч його голос завжди звучить порожньо. — Це звучить…

— Шалено? — підхоплює Артем, нахиляючись трохи вперед, спираючись ліктями об стіл. — Аліна — рішуча жінка. Їй не потрібні три роки заручин, щоб зрозуміти, чого вона хоче.

— Чудово, — бурчить тато, ковтаючи ковток вина. — Тепер у нас дві наречені одночасно. Просто подарунок для родини.

 — Не наречені, — виправляю. — Я вже дружина. А Ілона ще тільки готується. Не плутай статуси, тату.

Він дивиться на мене довго. Мовчить. У його погляді щось нове — не просто гнів, не осуд. Радше розгубленість і розчарування, яке він сам не знає, як висловити.

 — Ти могла сказати. Принаймні попередити.

 — А ви могли запитати. Хоч раз, — я стискаю серветку в руці. — Але вам завжди було зручніше не знати, що відбувається в моєму житті. 

Тиша між нами тривожна, мов буря перед вибухом. Артем кладе руку мені на стегно під столом, м’яко заспокоюючи. Я кидаю на нього вдячний погляд і продовжую, вже спокійніше:

— Ми не прийшли сюди за схваленням. Просто вирішили поставити вас перед фактом.

— Що ж, — відповідає тато. — Факт прийнятий. Але це не означає, що я вважаю твій вибір розумним.

— Мені не потрібна твоя оцінка, — кажу тихо, але твердо. — З цим до Ілони звертайся.

Артем поруч закашлюється, а я дивлюсь в очі батькові, витримуючи його погляд. Думаю, якби прийшла сюди сама — все було б інакше. Але Артем… мене заряджає його підтримка.

І раптом, дуже несподівано мама торкається моєї руки.

 — Але ти щаслива, Аліно?

Я дивлюсь на неї, мов уперше. У її очах не осуд, не страх втрати контролю, а просто запитання. 

Я киваю.

 — Так. І вперше за довгий час я дійсно щаслива. 

І частково це таки правда. 

Мама не каже більше нічого, лише відпускає мою руку й відводить погляд. І цього мені поки що достатньо.

— То чому ви так поспіхом одружилися? — питає Ілона. — Аліно, невже ти вагітна? 

— Ні, вона не вагітна, — за мене відповідає Артем. — Але повір, ми над цим працюємо. 

Тепер закашлюється тато, а я усміхаюся. Виявляється, брехати не так уже й складно, особливо якщо врахувати, як від злості перекошується обличчя моєї сестрички. 

За наш стіл приносять закуски, тому на деякий час стає тихо. Артем п'є вино, а я — сік. Здається, сьогодні за кермом буду я. 

Не минає і п’яти хвилин, як тато знову починає допитуватися Артема про його бізнес і про батька. Здається, дещо йому таки подобається. Тепер тато може напряму побачитися з батьками мого чоловіка. 

Я ж слухаю ці розмови у пів вуха і при цьому стараюсь не зважати на колючі погляди Ілони та Павла. Уявлення не маю, чому останній незадоволений, але мені байдуже, якщо чесно. 

Кажу Артему, що відійду у вбиральню, і виходжу з-за столу. Навіть не сумніваюсь, що Ілона піде за мною, і не помиляюсь. Як тільки переступаю поріг вбиральні, бачу її позаду у відображенні. 

— Я від тебе такого не очікувала, — цідить. — Притягти сюди актора і назвати його своїм чоловіком! 

— Актора? — хмикаю. — Ти серйозно? 

— А що? Думаєш я повірю, що цей Артем дійсно спадкоємець багатомільйонної корпорації і він закохався у тебе по вуха? У тебе? Не сміши мене!

Ось тут мені стає образливо, бо насправді між нами лише договір, і Ілона впевнено б'є куди потрібно. Кільки от вона-то правди не знає, а я не збираюсь їй говорити. 

Я повільно повертаюсь до Ілони, дивлячись на неї в дзеркалі. В її очах — злість, самовпевненість і оте знайоме тремтіння, коли вона втрачає контроль. Вона прийшла мене добити. Але я більше не та Аліна, яка опускає очі та ковтає образи.

— А ти й досі живеш у світі, де вважаєш, що тобі автоматично має діставатися все краще, Ілоно? — питаю спокійно, підходячи ближче. — Чоловіки, будинки, увага батьків, повага, схвалення?

 — Я принаймні заслуговую на те, що маю, — зводить брови.

— Правда? — криво усміхаюся. — На Павла, який досі дивиться на мене, коли ти не бачиш? На будинок, який записали на тебе тільки тому, що я… зайва?