Розділ 7

Щоб змінити тему, я розповідаю Кирилу все з самого початку, а саме: з вечері в ресторані, коли дізналася про весілля Ілони і Павла, а тоді й про будинок. Далі коротко про знайомство з Артемом і наші спільні інтереси. 

Тему поцілунків і більшого залишаю поза увагою і дуже сподіваюсь, що Кирило не буде її торкатися. Все-таки це моя особиста справа — з ким спати. 

Кирило слухає мовчки, насуплено, стиснувши щелепу так, ніби намагається не видати жодного емоційного звуку. Я бачу, як у ньому все кипить — і образа, і ревнощі, і, можливо, навіть страх. Але він усе ковтає, мовчки прожовуючи кожне моє слово, як гіркий шмат чогось не смачного, що не хочеться, але доводиться ковтати.

Я завершую свою історію. Роблю вдих і дивлюсь на нього.

 — Кириле, я знаю, як це виглядає збоку, але повір, тоді мені здалося, що так буде легше. 

— Легше? — повторює він тихо. — Ти дійсно думаєш, що вчинила правильно? Ти хоча б розумієш, які наслідки будуть після того, як твій батько дізнається?!

Я мовчу. Відчуваю, що будь-яке слово буде зайвим.

— Я… — він проходиться студією туди-сюди. — Я навіть не знаю, на кого більше злюсь — на тебе чи на себе. Бо я справді думав, що у нас є щось більше. Що, коли ти перестанеш тікати від усього, ти прийдеш до мене. А ти обрала якогось незрозумілого типа.

Я не витримую.

 — Кириле, будь ласка. Не роби цього. Не зараз.

— Чого саме — не робити? — він зупиняється навпроти мене. — Не казати, що я кохаю тебе з першого дня? Що чекав, коли ти залікуєш свої рани? Що терпів, слухав, підтримував — і навіть не торкався, бо не хотів налякати? Це?

Я знову мовчу. Вперше за довгий час мені по-справжньому боляче від того, що я мовчу.

— І тепер мені залишилося що? Вдавати що це нормально? Що я спокійно сприймаю Артема, який з'явився з нізвідки і за два дні став тобі всім?

— Він не став мені всім, — кажу нарешті. — Але він з’явився в той момент, коли всі інші або тиснули, або мовчали. А він просто був. Без пояснень. Без умов.

Кирило знизує плечима, але я бачу — він зламаний.

 — Добре. Тоді будь з ним. Вдавай, що це формально, якщо тобі так легше. Але не чекай, що я залишусь коло тебе, мовчки, як раніше. Я теж маю межі, Аліно. І я цього не підтримую.

 — Я розумію, — киваю. 

— От і добре, — каже він, відходячи до мольберта. Але тепер він не бере пензель. Просто стоїть і мовчить, спиною до мене.

Я теж ще трохи стою. Хочу обійняти, але здається, він зараз не прийме жодного дотику. Тому мовчки розвертаюсь і йду до дверей. Перед виходом кажу:

— Я завжди цінувала тебе, як друга. Бо ти дійсно мені друг, і я ніколи б не змогла вийти за тебе, щоб зруйнувати твоє життя. Бо ти, можливо, і кохаєш мене, але я — ні. Пробач.

Залишаю студію, зрозумівши, що сьогодні не зможу малювати. Натомість їду в центр міста, щоб зустрітися з Катею. Мені однозначно треба виговоритись, а вона підійде для цього найкраще. 

Місто за вікном машини живе своїм ритмом — буденно-шумним, байдужим до моїх внутрішніх переживань. Я їду повз перехожих, кав’ярні, вітрини, але бачу все ніби крізь скло. 

Коли нарешті паркуюсь у центрі, бачу Катю вже здалеку. Вона сидить за столиком під парасолею вуличної кав’ярні, з телефоном у руках і модним смузі, який точно не втамовує її любов до солодкого. Вона махає мені, як тільки помічає. Я усміхаюсь, вперше за ранок щиро.

— О, йде моя новоспечена дружина, — жартує вона, встаючи, щоб обійняти мене. — І виглядає як людина, якій дуже терміново потрібен келих вина.

— А краще пляшка, — бурмочу, сідаючи навпроти й скидаючи сумку з плеча. Катя уважно дивиться на мене, і її усмішка трохи згасає.

— Що трапилось? Кирило?

Я лише киваю. Потім беру келих води, роблю ковток — і починаю. Розповідаю все: від його реакції, до нашої розмови, до слів, які мені боліло казати, але які були потрібні. Вона слухає мовчки, як завжди — уважно, з тією здатністю не перебивати, поки ти виливаєш душу.

— Слухай, — нарешті каже вона, коли я замовкаю. — Ти зробила правильно. Найгірше — це давати людині надію, якщо її немає. А ти чесна. Це боляче, але чесно.

— Мені все одно важко, — зізнаюсь. — Кирило… Він був як частина мого тилу. А тепер я його втратила.

— Іноді, щоб побудувати щось нове, треба відпустити старе, — вона бере мою руку. — Аліно, ти почала нову главу. Можливо дивну, спонтанну, божевільну. Але твою. І я поруч. Навіть якщо завтра ти скажеш, що розлучаєшся і переїжджаєш у Тибет.

Я сміюсь.

 — Дякую. Мені цього й треба було — не порад, а підтримки.

— І ще вина, — нагадує Катя і піднімає руку, кличучи офіціанта. — Бо зараз у нас офіційне передвесільно-післяшлюбне перезавантаження.

Ми сміємось, але від вина я відмовляюсь, бо за кермом. Треба ще сімейну вечерю пережити, і після цього я офіційно зможу назвати себе героїнею. 

— До речі, — озивається Катя, піднімаючи чашку, коли кава з’являється на столі. — Ти вже придумала, як представиш Артема татові?