Розділ 6

У ресторані тихо й затишно. М’яке освітлення, приглушена музика й легкий аромат страв неабияк заспокоюють. Але всередині мене — все навпаки. Тривога сидить десь під ребрами, стиснута в тугий клубок, і не хоче розпускатися.

Катя й Давид уже за столиком біля вікна. Вона активно щось йому розповідає, жестикулюючи руками, а він слухає з тією самою усмішкою, яка у нього, здається, завжди напоготові.

— Нарешті! — вигукує Катя, помітивши нас. — Ми вже почали думати, що ви розлучились дорогою.

— Ще ні, — кидає Артем і допомагає мені з кріслом. — Але вона вже знає, на що підписалась.

Сідаю поруч із ним, і на мить опускаю погляд. Хочеться сховатися від усього — від дзвінка батька, від думок про завтрашню вечерю, від себе самої.

— Червоного вина, будь ласка, — звертається Артем до офіціанта. — Дві пляшки. І легкі закуски — на чотирьох.

— Вже не стримуєшся? — тихо питаю, коли офіціант йде.

— А ти подивись на себе, — каже він так само тихо. — Ти вся напружена. Тобі треба розслабитися. Сьогодні твій день.

— Наш, — поправляю.

— Але твій особливо. Бо, здається, ти не звикла до того, щоб обирати себе.

Його слова боляче точні. Я й справді не звикла.

Катя відволікає мене несподівано:

— Ну? Ви вже визначилися з медовим місяцем? Може, вам потрібен персональний гід? Я готова пожертвувати відпусткою.

— Катю, це фіктивне весілля, — кажу, ковтаючи клубок у горлі. — Без готелів і пляжів.

Артем не каже нічого, але його рука м’яко накриває мою під столом. Просто торкається без слів. І я знову відчуваю те тепло, яке тримає мене в рівновазі.

— Але я впевнена, що навіть без готелів ви оберете собі щось особливе, — примружується Катя. — Бо та хімія між вами… вона така гаряча.

Я усміхаюсь. Трохи сумно. Трохи вдячно.

Офіціант приносить вино і наливає в келихи. Ми всі п'ємо за наш фіктивний шлюб, і після кількох ковтків мені вже не так млосно на душі. 

Я підтримую розмову, і усмішка стає все ширшою і ширшою. Вино однозначно допомагає мені розслабитися, а рука Артема в мене на коліні викликає приємні мурашки, і мені зовсім не хочеться її знімати. 

— Сьогодні до тебе чи до мене? — питає, нахилившись до мого вуха. 

— Давай до тебе, — усміхаюсь йому. 

Десь на дні свідомості плаває розумна думка, що нам не варто так сильно поринати у цю гру. Фіктивний шлюб тому і фіктивний, що все не по-справжньому, а ми з Артемом схожі на справжню пару аж занадто сильно. 

Мій телефон у сумці знову починає дзвонити, але цього разу це не тато, що не може мене не тішити. 

— Я відійду на хвилинку, — кажу усім і підводжусь. 

Виходжу в коридор і відповідаю, очікуючи почути обурення в голосі друга. 

— Ну і як це називається? — бурчить Кирило, а я усміхаюся. — Ти про мене забула? 

— Пробач, — кажу щиро. — В мене стільки всього відбулося за останню добу. 

— Я заінтригований, — хмикає друг. — Розкажеш? 

— Давай завтра. Я приїду у студію, — кажу. 

— А сьогодні чому ні? — Кирило не приховує свого невдоволення. — Аліно, ти ж знаєш — я завжди з тобою. 

— Я знаю, — зітхаю. — Але сьогодні я дещо зайнята. Пробач. 

Закінчую виклик першою, бо не хочу з’ясовувати стосунки тут. Кирило близька мені людина саме як друг, але інколи мені здається, що він думає інакше. 

Ховаю телефон назад у сумку і розвертаюсь, щоб повернутися до зали, та бачу зовсім близько Артема і різко зупиняюся. 

— Ти підслуховував? — питаю дещо грубо, але це радше від несподіванки. 

— Хто такий Кирило? — питає, сховавши руки в кишені штанів. 

— Мій друг, — відповідаю чесно. 

— По тону його голосу мені здалося, що він другом себе не вважає, — Артем дістає руки з кишень і до мене наближається. 

Чомусь я затамовую подих, поки на нього дивлюсь. Він до біса гарячий. 

— Тобі не варто перейматися. Я не з тих, хто зраджує, навіть якщо наш шлюб не справжній. 

— Дуже на це сподіваюсь, Аліно, — Артем торкається пальцями мого підборіддя і нахиляється повільно зрозуміло для чого. 

Наші губи торкаються, і думки про Кирила, та й батька, відходять кудись на задній план. Схоже, не вино моя найкраща панацея, а цей чоловік. 

Його поцілунок накриває мене, мов хвиля — тепла, глибока, впевнена. Нічого надто пристрасного, але в ньому є щось інше — щось, що змушує моє тіло танути просто під пальцями, якими він досі тримає моє підборіддя. Його дотик — не просто приємний, він потрібний. Наче він тримає мене не за підборіддя, а за моє бідне серце.

Коли Артем відходить на кілька сантиметрів, я досі тримаю очі заплющеними. Лише повільно їх розплющую і бачу перед собою його погляд — уважний, трохи серйозний, але м’який. Без ревнощів. Без докору. Лише з тією ж самою впевненістю, якою він дихає з першої хвилини нашого знайомства.