Розділ 5

— Ну що, тепер точно можна заходити? — питаю знову, але цього разу голос звучить м’якше, ніж хвилину тому.

Артем переводить погляд на мене. Його очі стають серйознішими.

 — Так. Тепер ми повністю укомплектовані. Ходімо, Аліно.

Він подає мені руку. І я беру її без сумнівів. 

Катя й Давид йдуть позаду, про щось перешіптуючись, а ми з Артемом проходимо крізь скляні двері РАЦСу.

Пахне свіжими квітами і хвилюванням. У повітрі — тиша очікування. І десь там, у кількох кроках, — початок історії, якої ніхто з нас не планував до сьогоднішнього ранку.

Ми з Артемом проходимо через хол РАЦСу, і кожен мій крок луною б’ється в грудях. Я тримаю його за руку — холодну зовні, але, на диво, надійну. Відчуваю його поруч і ловлю себе на думці, що поруч із ним не страшно.

У коридорі пахне трояндами. Просторий зал, оздоблений у теплих молочних тонах, здається затишним і майже домашнім. Чиновниця, яка проводить церемонію, усміхається приязно — для неї ми просто ще одна пара, ще один штамп у паспорті, ще одне “так”. Вона не знає, що ми з Артемом бачили одне одного вперше лише вчора.

Але хіба це має значення?

Катя вмощується поруч із Давидом на лаві для гостей, і я бачу, як вона неприховано розглядає його збоку. Той відповідає легким нахилом голови та усмішкою. Вони ще навіть не почали розмову по-справжньому, але між ними вже щось літає у повітрі — як і між мною й Артемом, тільки зовсім інше. Інтимніше. Глибше. Гарячіше.

— Готова? — Артем нахиляється ближче, і його подих ледь торкається моєї щоки.

 — Ні, — чесно відповідаю. — Але й не втечу. Не сподівайся.

— Тоді тримайся за мене, — каже він майже пошепки, і його слова звучать ніби щось більше, ніж просто підтримка.

Ми стаємо перед реєстраторкою. Її голос рівний, натренований, беземоційний, наче вона читає нам інструкцію до посудомийної машини.

— Ви, Артеме Дмитровичу, берете в дружини Аліну Сергіївну?

— Так, — чітко відповідає Артем, не відводячи від мене погляду.

— А ви, Аліно Сергіївно, берете в чоловіки Артема Дмитровича?

Я ловлю його погляд. У ньому — сила, впевненість і щось тепле, що тягне мене вперед.

— Так, — відповідаю тихо, але впевнено.

Ну а далі стандартна процедура — підпис, штамп і короткі оплески від Каті й Давида.

І ось ми вже офіційно чоловік і дружина. Фіктивно. Формально. Але чомусь мені не хочеться знімати обручку, навіть якщо вона лише тимчасова.

Артем бере мене за талію і нахиляється ближче.

 — Треба ж закріпити угоду, — шепоче.

 — Це теж частина домовленості? — усміхаюся.

 — Поки ще ні. Але може стати.

І тоді він цілує мене. На очах у всіх. По-справжньому. Не швидко і не для фото, а так, що в мене м’яко підгинаються коліна. Так, що я забуваю, навіщо ми тут. І згадую лише, чому не хочу, щоб це закінчилось.

Коли ми відриваємося одне від одного, Катя вже відкрито аплодує. Давид сміється.

— Тепер ми точно одружені, — шепочу.

 — І тепер… — Артем бере мене за руку, — починається найцікавіше.

Ми виходимо з будівлі РАЦСу, тримаючись за руки. Кроки спокійні, але десь всередині мене ще пульсує той поцілунок. Його тепло досі тягнеться по шкірі, змушуючи серце битися частіше.

На сходах нас зустрічає весняне сонце й радісні обличчя Каті й Давида. Вони стоять поруч, і, здається, моя подруга ще не зовсім прийшла до тями від усього, що відбувається, але усмішка не сходить з її обличчя.

— Ну що, пані дружино, — підморгує вона мені, — вітаю. Із початком чогось божевільного, але дуже красивого.

— Дякую, — усміхаюся. — Сама не знаю, плакати мені чи сміятися.

— Сміятися, однозначно, — встрягає Давид. — Тим паче, я бачив, як Артем на тебе дивився. Це не просто домовленість, як ви це називаєте.

Я відчуваю, як Артем стискає мою руку трохи міцніше. Ніби йому теж не хочеться, щоб хтось зруйнував цю тонку, новонароджену магію між нами.

— То як, буде святкування? — питає Катя, поправляючи волосся. — Чи одразу в медовий фіктивний місяць?

— Є ідея, — каже Артем, повертаючись до мене. — Поїхали в ресторан. Нам усім дійсно треба за це випити. 

— Я — за! — Давид моментально погоджується. 

Ми всі сідаємо у дві машини. Я — з Артемом. Катя — з Давидом. Моя машинка знову залишається кинутою напризволяще, але завтра я її обов'язково заберу. 

— І що далі? — питаю в Артема, який впевнено тримає руку на кермі, а іншою потирає підборіддя. 

— Маєш на увазі після святкування? — питає, а я киваю. — Нам ще треба підписати шлюбний контракт. Завтра це зробимо, а потім будемо ближче знайомитися. 

— Ми саме з цього і почали, — фиркаю і червонію. Артем це помічає і усміхається. 

— Я не про це знайомство. Ти маєш переїхати до мене, щоб усе виглядало правдоподібно, а ще — знайомство з новоспеченими родичами. Як думаєш, з кого розпочнемо: з твоїх чи моїх?