Розділ 4

Ми з Артемом беремо одне таксі на двох і їдемо до місця, де вчора залишили свої автівки. Я відчуваю його поруч з собою і досі згадую найгарячіші моменти минулої ночі. 

Що можу сказати? З чоловіком мені пощастило. І байдуже, що фіктивним! 

Здається, це сама доля відправила його до мене, щоб я не відчувала себе настільки нікчемною і нікому не потрібною. 

Татко оскаженіє, а сестричка вдавиться своєю отрутою, бо Артем добряче виграє поруч із її нареченим. Він шалено харизматичний, гарний і владний. Дівчата від таких типів кип’ятком пісяють, а я просто радію, що він трапився на моєму шляху. 

— Чекаю тебе о другій біля РАЦСу! — говорить, коли розходимось до своїх автівок. — Якщо, звісно, не передумаєш!

— Не передумаю, — усміхаюсь йому і відправляю повітряний поцілунок. 

Як тільки сідаю у свою автівку, всю впевненість наче вітром здуває. Плечі опускаються, а в грудній клітці пече від болю. 

Я досі ображена на тата за те, що забрав у мене найважливіше. Але чи варте воно того, щоб виходити заміж за першого зустрічного? 

Дорогою в місто набираю Катю — свою найкращу подругу. Вона потрібна мені зараз як ніколи, бо попереду — вибір сукні на весілля, а вона має бути свідком з мого боку. 

— Алло? — чується в слухавці сонний голос Каті.

Я навіть уявити можу, як вона зараз виглядає: скуйовджене волосся, ковдра на плечах і вічно незадоволений ранковий настрій.

— Катю, привіт, це я, — швидко кажу. — Мені терміново потрібна твоя допомога.

— Ти жива? — моментально прокидається. — Ти де? Що сталося?

— Все нормально… ну, майже, — глибоко вдихаю, тримаючи кермо обома руками, наче воно може дати мені опору. — Я сьогодні виходжу заміж.

На тому кінці тиша така, що я навіть чую, як вона від несподіванки відкриває рот.

— Ти. Виходиш. Заміж? — чітко перепитує, ніби я могла щось не так сказати.

— Так. Сьогодні. О другій, — кидаю погляд на годинник. — Встигнеш бути моїм свідком?

— Блін, Аліно, ти там часом не з глузду з’їхала?! — кричить Катя так, що мені доводиться відсунути телефон від вуха.

— Можливо. Але я твереза і повністю в собі, якщо що, — намагаюся заспокоїти її, хоча сама відчуваю, як шалено калатає серце. — І це фіктивний шлюб, якщо тебе це заспокоїть. Ми все обговорили. Усе під контролем.

— Ти у своєму стилі, — видихає Катя. — І хто цей відчайдушний?

— Артем. Познайомлю пізніше, — усміхаюсь сама до себе, згадавши його усмішку і погляд, від якого вчора в мене підкошувалися коліна.

— Ох, чорт, Аліно, — знову бурчить подруга. — Я не схвалюю цього божевілля, але якщо ти вляпалася, то я вляпаюся разом із тобою. Скажи тільки, куди їхати й що вдягати?

— Щось гарне. І обов'язково — щасливу усмішку. Ми покажемо всім, що моє життя тільки починається.

— Твою ж маму, Аліно! — хихоче Катя. — Це буде весілля року.

Я нарешті розслабляюсь, коли кладу слухавку.

Все-таки у мене найкраща у світі подруга. Вона ще нічого не знає і не розуміє, але повністю мене підтримує. 

Катя — поруч. Артем — чекає. І хоч усе всередині мене скидається на шалену карусель емоцій, я знаю одне: сьогодні я більше не дозволю нікому ставити себе на другий план.

Це буде мій новий початок.

Я викину з голови всі сумніви, коли одягатиму сукню. І коли стоятиму поруч з Артемом. Навіть якщо це лише угода… Можливо, саме вона одного дня виявиться моїм найкращим рішенням.

Дорога до весільного салону здається мені якимось сюрреалістичним сном. Машина пливе містом, а я тільки й роблю, що прокручую в голові те, що чекає попереду: шлюб із чоловіком, якого знаю всього лиш кілька годин.

Фіктивний шлюб, нагадую собі. Без почуттів. Без зобов’язань. Просто угода. Але серце від цього б’ється не менш шалено.

Весільний салон виглядає як зі світлих мрій: витончені сукні, дзеркала у весь зріст, пахощі квітів у повітрі. Я заходжу всередину і на мить завмираю, вдихаючи аромат жасмину й ванілі.

— Чим можемо допомогти? — привітно запитує консультантка в білій блузі.

— Мені потрібна весільна сукня. Сьогодні, — усміхаюсь невимушено. — І краще швидко.

Вона не ставить зайвих питань, лише професійно киває й жестом запрошує мене за собою. Я проходжу між рядами розкішних суконь — від розшитих бісером важких шедеврів до легких, майже невагомих творінь із шовку.

— Вам більше до душі щось класичне чи щось сміливе? — питає консультантка.

— Щось… моє, — відповідаю чесно.

Через кілька хвилин я вже стою у примірочній і дивлюсь на себе в дзеркало. Перша сукня занадто пишна, друга — надто важка. Але третя…

Третя сукня змушує мене завмерти.

Тонкий білий шовк облягає тіло, повторюючи кожну лінію. Глибоке декольте на спині, тонкі бретелі й легкий шлейф. Мінімалізм. Вишуканість. Впевненість. Саме те, що мені потрібно.