Розділ 3

Вино закінчується якось занадто швидко. Я хочу ще, бо в судинах тільки розігрілася кров. Артем мене більше не лякає. Навпаки — я починаю відчувати, що у нього теж розбите серце, тільки він нічого не розповідає, але мене слухає. 

— Треба викликати таксі, — кажу, діставши з сумки телефон. — Машину завтра заберу. 

— Вже тікаєш? — Артем дивиться на мене з усмішкою і чекає наступних слів. 

— Здається, я тобі вже набридла, — кажу. — І моє ниття. 

— Тобі здається, — Артем повільно нахиляється до мене, і відстань між нами скорочується до мінімуму. — Я не проти продовжити цю ніч… з тобою. 

— І як ти хочеш її продовжити? — його близькість збуджує мене. Розумію, що це через вино і надмірні емоції, але я не буду відштовхувати цього чоловіка, якщо він мене поцілує. 

Артем мовчить. Але його погляд скаже більше, ніж будь-які слова. Його рука повільно ковзає до мого обличчя, тепло долоні зустрічається зі шкірою, і я не рухаюсь. Не протестую.

Його губи торкаються моїх обережно, неначе просять дозволу. А я даю його без вагань. Бо цей поцілунок — не про фізику, не про спокусу. Він про втечу. І про те, як хочеться бодай на кілька годин забути, ким я була в тому ресторані.

Ми зливаємось у поцілунку. Теплому, але з присмаком бурі. Як два зламані компаси, які випадково показали на одне й те ж саме небо.

Коли наші губи розриваються, Артем нахиляється ще ближче, лоб до лоба:

— Поїхали до мене.

Я на мить затримую погляд у його очах. І там бачу усе, чого мені сьогодні бракувало: щирість, бажання і — що найважливіше — мовчазне розуміння.

Я киваю.

 — Поїхали.

Поки їдемо в таксі, у мене є час передумати. Зупинити це божевілля, але я не роблю цього. 

В мене є відчуття, що Артем не просто так підрізав мене на тій дорозі. Його послали мені вищі сили, щоб я хоча б на один вечір відчула себе потрібною комусь. 

Артем сидить поруч на задньому сидінні й не робить жодних рухів, щоб торкнутися мене. Той поцілунок — це єдине, що нас поєднує, але мені він неабияк сподобався. 

Таксі привозить нас до елітної багатоповерхівки поруч з парком, і Артем оплачує поїздку. Виходить першим і руку мені подає. 

Його долоня тепла, сильна. Без зайвої ніжності, але з упевненістю, яка мені зараз так потрібна. Я вкладаю свою руку в його, і він м’яко допомагає мені вийти з автівки.

Ми стоїмо під навісом. Вітер приносить запах мокрих дерев із парку. Артем коротко дивиться на мене, ніби питаючи: “Точно?”. Я мовчки киваю. Йду за ним до входу.

Ця ніч може бути чим завгодно — помилкою, спалахом, випадковістю. Але в цю мить вона — порятунок. І я не хочу її відпускати.

Фоє зустрічає нас приглушеним світлом і тишею. Чисті мармурові підлоги, дзеркала до стелі й запах свіжого повітря від автоматичних розпилювачів — усе говорить про статусність місця. Артем не каже нічого, просто натискає кнопку ліфта, і ми заходимо всередину, коли двері з дзвоном відчиняються.

Я стою поруч. Серце б’ється швидше, хоча зовні я намагаюся зберігати спокій. Його рука ледь торкається моєї, і від цього дотику мимоволі проходить хвиля по шкірі. Він не поспішає. Не лізе з розмовами чи питаннями. Неначе теж відчуває, що мені зараз не потрібні слова.

Ліфт піднімається. Я дивлюсь на цифри над дверима — поверх за поверхом. Не встигаю навіть нормально зібратись із думками, як ми вже на місці.

Артем відчиняє двері до квартири кодовим замком. Зсередини пахне кавою і деревом. Він заходить першим і жестом запрошує мене всередину. Я переступаю поріг і знімаю взуття, відчуваючи, як тіло починає розслаблятись.

Квартира велика, але затишна. Простора вітальня з великими панорамними вікнами та глибоким диваном кольору мокрого піску. На полицях — книги, кілька вінтажних дрібничок, абстрактні картини. Мені тут комфортно. Неочікувано.

— Почувайся як удома, — каже Артем, проходячи до кухні. — Я зроблю каву. Або чай. Або… ще вина?

Я всміхаюсь, оглядаючись довкола.

 — Думаю, ще вина. Якщо ти не проти.

— Ти взагалі виглядаєш як людина, якій зараз треба зробити ковток і просто мовчати, — каже він уже з кухні. — Я вмію не ставити зайвих питань, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. І саме тому я тут.

За хвилину він повертається з пляшкою червоного і двома келихами. Сідає на диван поруч, простягає мені келих. Ми цокаємось. Ковтаю. І цей смак — новий, але мені подобається.

Між нами знову тиша. Але не напружена. Навпаки, така, в якій можна перепочити. В якій хочеться залишитись.

— Я думав, ти передумаєш, — тихо каже Артем.

 — Я теж, — відповідаю чесно. — Але ти мені здався правильним у неправильний момент.

Наші погляди зустрічаються. Цього разу вже без сумнівів.

— Хочеш залишитися на ніч? — питає він, не ховаючи серйозності в голосі. — Без обіцянок. Без очікувань. Просто залишитися?

І я відчуваю, що відповісти “так” — це не слабкість. Це — сміливість. Бо іноді найкраще, що ти можеш зробити для себе, — дозволити собі трохи тепла. Хоча б на одну ніч.