Розділ 2

Сідаю в автівку і різко грюкаю дверима. Серце гупає, немов барабан. Щелепа ще болить від того, як я стискала її за столом, а в голові — повний хаос. Вмикаю двигун, кидаю короткий погляд у дзеркало заднього виду — очі червоні, обличчя знервоване. Відчуваю, як з кожним вдихом накопичене за вечір роздратування просочується у кров.

Дощ починає накрапати, краплі стукають по лобовому склу — ритмічно, нав’язливо. Небо затягнуло, ніби навіть воно не витримало цієї родинної драми.

Виїжджаю на головну дорогу і натрапляю в затор. Звичайно. Просто ідеально. Здається, весь світ зговорився сьогодні мені зіпсувати вечір.

Тупо втуплююсь у ліхтарі попереду, пальцями нервово граюсь з перемикачем аварійки, хоча вона й не ввімкнена. Затискаю кермо так, ніби це моя єдина опора. Мені потрібно додому. Потрібно зробити ковток вина.

Думки в голові не зупиняються. Бабусин будинок. Павло. Ілона. Це все, ніби буря, яка рве мене зсередини.

Раптом зліва виринає чорний Рендж Ровер і без жодного попередження рве мені шлях прямо на перехресті.

 — Твою ж! — встигаю викрикнути і хапаюсь за кермо, викручуючи його, щоб не врізатися.

Колеса зриваються на мокрому асфальті, машину заносить, але я встигаю вирівняти курс. Серце вистрибує з грудей. Дихаю важко, як після забігу.

Автівка порівнюється з моєю, і на мить я бачу темне скло, за яким ледве вгадуються обриси водія. Але він навіть не гальмує — просто їде далі, ніби нічого не сталося.

— Що за псих? — шепочу, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Відчуваю, як напруга досягає піку, і мені здається, що зараз просто розплачусь. Прямо тут, у заторі, серед цієї сірої, байдужої маси.

Мені більше не хочеться вина. Мені хочеться втекти. Кудись, де мене не дістануть Ілона і тато. 

Дивлюсь на Рендж Ровер, що їде попереду, і в голову закрадається одна єдина божевільна думка — наздогнати його і розповісти, як правильно перетинати перехрестя. 

А може, мені треба знайти цапа-відбувайла, на якого зможу вилити весь свій гнів. Думаю, цей тип підійде ідеально, тому додаю швидкості і їду вслід за ним нічним містом. 

Кермо ковзає в моїх долонях, серце вже не стукає — воно б’є по грудній клітці. Гучно, шалено, так, як у гонщика перед останнім колом. Я не знаю, що саме мною керує — роздратування, розпач чи це просто адреналін, який заповнює кожну клітину. Але я вже їду. Наздоганяю цього психа.

Рендж Ровер прорізає мокрий асфальт, а я слідом, ближче, ще ближче. Головне — не втратити його з поля зору. Фари ковзають по темному мокрому склу його заднього вікна, і здається, ніби він відчуває мою присутність. Починає їхати швидше. Чудово. Хай спробує втекти.

Дощ посилюється. Двірники мчать по склу в шаленому ритмі. Місто блимає вогнями, вулиці мокрі, як і мої думки — слизькі й неконтрольовані.

Я не думаю про правила. Про гальмівний шлях. Про те, що мені може загрожувати. Є тільки я, його чорна машина і гнів, який нарешті знайшов куди вихлюпнутися.

Ми мчимо через місто, минаючи квартали, вивіски, червоні ліхтарі світлофорів, які я вже навіть не помічаю. Нарешті він звертає. Вузька бічна вулиця. Малолюдно. Темно. Лише жовті ліхтарі кидають тіні на мокрий асфальт.

Він зупиняється біля старого ангару чи складу — не встигаю роздивитися. І що найдивніше — не тікає. Просто паркується.

Я загальмовую позаду нього. Мотор ще гуде, а я все ще тримаюся за кермо так, ніби воно втримує мене від падіння в прірву.

Водій виходить. Бачу через лобове скло темну куртку, широкі плечі. Рухи спокійні. Він не поспішає. Повільно йде до моєї автівки.

Я натискаю кнопку, опускаючи вікно. Дощ крапає всередину, змочує рукав блузки. Я відчуваю, як мені холодно. Як боляче. І як сильно я хочу щось сказати. Крикнути. Вилити усе, що роздирає мене зсередини.

Але замість цього…

— Якого біса ти за мною їдеш? — питає чоловік років тридцяти з красивими, але трохи різкими рисами обличчя. Його темні очі зустрічаються з моїми — і весь мій запал перетворюється на попіл. 

— Ти взагалі знаєш, як їздити містом? — питаю перше, що приходить в голову. — Підрізав мене на перехресті! 

— Ти тому за мною поїхала? — він не приховує свого здивування. — Щоб сказати це? 

Чоловік зупиняється за крок від моєї машини. Темні очі — глибокі, різкі. Його брови злегка насуплені, але в кутиках губ ховається іронія.

— А ти завжди так погано керуєш автівкою, наче права тобі подарували? — карбую. 

Між нами стає небезпечно тихо. Дощ встиг намочити темне волосся чоловіка, і воно прилипло до лоба. Обличчя блищить, і краплини води стікають під комір куртки. 

— Ти божевільна? — питає прямо. — Чи просто поганий день? 

— І те, і інше, — бурчу. Сама не розумію, чому продовжую цю розмову. — Хочу напитися. 

Чоловік усміхається. Правда усміхається, а тоді робить крок до мене й опускає руки на відчинене вікно. Його обличчя навпроти мого, і я встигаю відмітити, що він значно гарніший за Павла. 

Справжній чоловік. Мужній. Сильний. І той, хто може перетворити цей жахливий вечір на чудову ніч.