Розділ 1

Я сиджу за столом, ніби приклеєна. Ніж у руках тисне так, наче я готова встромити його у перше, що зіпсує мені настрій. Хоча, почнемо з того, що настрій вже давно на дні — десь там, де й моє терпіння.

Навпроти сидить Ілона. Ідеальна Ілона. Зірка нашої сім’ї, донька мрії, плід великого батьківського проєкту під назвою “от якою повинна бути дочка”. У неї навіть жести стримані, як на обкладинці бізнес-журналу. А коли вона говорить — це як промова для телеефіру: грамотно, логічно, без жодного зайвого слова. Аж нудить.

Я теж могла б бути Ілоною. У нас одне обличчя. Віддзеркалення. Та щойно відкриваємо роти — все стає ясно: я інша. Не та, що піде на компроміс, щоб сподобатися. Не та, що буде працювати на когось, навіть якщо цей хтось — її батько. Не та, що живе заради чужих очікувань. І, головне — не та, що дозволить комусь втоптати себе в болото просто тому, що вона “не така”.

Мама сьогодні знову в образі миротворця. Її погляд метається між мною та Ілоною, ніби вона керує переговорами між ворогуючими країнами.

 — Аліно, може, ти розкажеш щось цікаве? — її голос такий ласкавий, аж хочеться втекти. — Можливо, про те, чим займаєшся останнім часом? 

 — Ну ти ж знаєш, що нічим.. — я криво усміхаюся. — В мене саме таке хобі. 

Мама нервово зітхає, а батько ховає усмішку в келиху вина. Він завжди це робить. І щоразу я ловлю себе на думці, що йому, чорт забирай, подобається ця гра. Його дві доньки — світло і тінь, і що більше між нами іскор, то яскравіше йому світиться.

Дивно, звісно, але я ніколи його не розуміла.

— Ілонка сьогодні отримала підвищення, — повідомляє мама з гордістю. — І новий проєкт.

 — Вітаю, — кидаю коротко, не дивлячись на неї. — То ми для цього тут зібралися? 

Вона ж, звісно, дивиться на мене. Її очі випромінюють зверхність. Вона не говорить вголос, але кожен міліметр її обличчя кричить: “А ти що зробила за цей місяць?”

— Це одна з причин, — повідомляє тато, сьорбаючи вино. — Але є ще одна. 

— Не одна, татку, — Ілона мило йому усміхається, а я готова закотити очі до неба, але тримаюсь. 

Річ у тім, що я зробила більше, ніж вони здатні уявити. Просто мій світ — це не офіси, костюми і батьківські схвалення. Я не потребую відзнак, щоб знати собі ціну.

Мої ночі пахнуть фарбою і шаленством. Я створюю, малюю, організовую виставки під псевдонімом, який уже набув популярності в деяких мистецьких колах. Але їм цього не скажу. Вони не зрозуміють. Бо для них мистецтво — це хобі, а справжня робота — це графіки і підписані контракти.

Може, я і справді невдаха в їхніх очах. Але знаєте, що? Я — щаслива невдаха. І поки Ілона спить із думкою, що її життя на правильному шляху, я засинаю з фарбами на пальцях і ідеями в голові. І саме це — моя перемога.

— Я заінтригована, — дивлюсь на тата, а потім на сестру. Сьогодні вона одягнула шовкову білу сукню і зробила ніжний макіяж. Ну просто ангел з небес до нас спустився. Її довге каштанове волосся хвилями падає на плечі, а карі очі блищать від переможного блиску. 

Я ж обмежилася шкіряною спідницею і білою блузкою з довгим рукавом, яка приховує моє нове татуювання. Татко розізлиться, коли дізнається, що я знову спотворила своє тіло. 

Волосся, точно таке ж, як в Ілони, я зібрала в косу, що падає на праве плече, а від косметики взагалі відмовилася. Хоча ні, не так. Я не встигла нафарбуватися, бо засиділася в майстерні і забула про вечерю. Лише в останній момент мене осінило. 

— Власне, — починає тато, відкладаючи келих. — У нас чудова новина.

 — Ще чудовіша, ніж підвищення Ілони? — не стримуюсь, і мама кидає на мене той самий “Аліно, ну будь ласка” погляд.

 — Я виходжу заміж, — говорить Ілона так спокійно, ніби оголошує прогноз погоди. У мене все всередині на мить завмирає. Вона чекає, поки всі усміхнуться, і додає: — І він якраз має зараз під’їхати.

Тут мені стає трохи важко дихати, бо десь глибоко в животі вже згущується холод. 

Я знаю, хто наречений Ілони, і знаю, що все до цього йшло, але я не чекала, що цей вечір з паскудного переросте в найгірший у моєму житті. 

За столом стає тихо. Я розумію, що тато і мама знали цю новину і зараз взагалі не здаються здивованими. Отже, весь цей концерт для мене одної. Як мило.

А тоді я чую голос, який колись змушував моє серце битися так, ніби зараз лусне. Голос, який я намагалася викреслити з пам’яті всі ці роки.

— Вибачте, трохи запізнився, — говорить Павло Іванов, коли зупиняється за моєю спиною.

Він йде до Ілони прямою наводкою, нахиляється і цілує в щоку. Він точно знає, де вона, а де я, бо ми різні, і Павло завжди це помічав. 

Я намагаюсь вдихнути повітря, поки Паша тисне руку моєму батькові і цілує в щоку маму. Він сама галантність. Ідеальний зять для ідеальної донечки. 

Здається, я дійсно зараз блюватиму.

Павло сідає поруч з Ілоною, і його рука опускається на спинку її крісла. В очах сестри блищить переможний вогонь, а в моїх — пекучий біль. Паша був моїм першим коханням. Я мріяла, що колись ми одружимось і в нас буде весілля як в казці, але моя ідеальна сестра все зруйнувала, і тепер вона його наречена, а не я.