Епілог

- Кохана, думаю, нам варто поквапитися! – пробігаючи повз, вкотре нагадав Орест. Зупинившись на мить, він солодким поцілунком вп’явся в пухкі вуста дружини, і доки та не встигла оговтатися, пішов геть.

- Якщо ти й надалі будеш отак мене відволікати, ми ніколи не вийдемо з дому! – обурилася Яринка, поправляючи перед дзеркалом розкішну малахітову сукню, що так вдало підкреслювала її нову, округлу в усіх потрібних місцях, фігуру.

День видався неймовірно гарним, як для осені. Дерева розфарбувало в теплі жовто-багряні відтінки, яскраве сонечко вже не припікало, але ще так ніжно пестило шкіру, а співучі птахи тільки-тільки приготувалися до відльоту в вирій. Ідеальний день для ідеального свята!

- Пані Ярино, діти готові і вже чекають вас біля карети, - вихором влетіла до кімнати Марія. Округле обличчя жінки аж розпашілося від хвилювання і напруги. – Якщо не поквапитеся, церемонію почнуть без вас!

- І ти туди ж! – закотила очі пані Яворська, виринаючи із роздумів. - Я вже спускаюся! Не варто так хвилюватися…

- Та як не хвилюватися? – продовжувала бухтіти кухарка, доки вони спускалися сходами. – Вам же іще доїхати потрібно! А раптом щось трапиться і ви запізнитеся? Молодий панич нізащо мені цього не пробачить!..

- А ти тут до чого? – здивувалася Яринка.

- А як інакше? – сплеснула долонями Марія. - Я ж сама йому пообіцяла! А тепер що виходить? Ви мене брехухою перед паничем виставляєте?..

Актриса із Марії була не гірша, аніж ті, котрі грали у новомодних театрах. Здавалося, от-от заплаче! Тож Яринка вирішила не пручатися і просто пливти за течією.

- Ну, нарешті! – вигукнув білявий хлопчисько, років десяти, не більше, з такими ж бурштиновими очима, як у матері. – Мамо, ви і так красуня, для чого ще більше чепуритися?

- Ой! Міхелю, ти наче маленький! – обурено вигукнула дівчинка, років шести, така ж вродлива, як її мати, і така ж вперта, як батько. В темних, майже чорних очах промайнули блакитні вогники. – Якщо наша мама хоч на мить відволічеться, тата обов’язково хтось вкраде!..

- Що-о-о? – округливши очі, вигукнув Орест. Досі чоловік задоволено розглядав балакучих нащадків, не вмішуючись в їхні дитячі суперечки.

- Та кому він потрібен? – не зважаючи на витягнуті обличчя батьків, продовжували сперечатися діти. – Ти на маму поглянь! Та варто лише відвернутися, і за нею навіть слід простигне! Закриють в якомусь замку, в самій високій вежі, і хто її там знайде? Я тебе питаю, хто?..

- Здається, про нас геть забули, - посміхнулася Яринка, пригорнувшись до широких грудей коханого чоловіка. Як і десять років тому, її серце й досі тріпотіло лише від його присутності, а подих спирало від обпікаючого погляду темних очей з синіми блискавицями.

- Іноді мене лякають їхні плани на наше майбутнє, - реготнув Орест, закопуючись носом в ідеальну зачіску. Від п’янкого аромату польових квітів запаморочилася голова, а зрадливе тіло відізвалося пекучим бажанням. – Як ти дивишся на те, аби відправити їх до твоїх батьків одразу ж після свята? Думаю, чисте повітря і сільська рутина підуть їм на користь!..

- Їм чи нам? – веселилася Яринка, готова погодитися на все, що завгодно, аби лишень хоч не на довго залишатися поруч зі своїм коханим.

- Усім! – видихнув бойовик, коли карета зупинилася. – Особливо нам!

Розкішний будинок родини Яворських приймав сотні гостей. Широкі сходи, уквітчані яскравими квітами, ще ніколи не бачили такого напливу відвідувачів. Карети одна за одною під’їжджали до широкої основи та випльовувати багато вбраних панянок і їх кавалерів, набундючених матрон та товстопузих паничів. Слуги з тацями снували туди-сюди невидимими тінями, задовольняючи будь-які забаганки шляхти. Від яскравих барв аж очі розбігалися!

- Ну, нарешті! – рознеслося над маєтком, як тільки Яринка з сім’єю полишили карету. – Я вже й не сподівався, що ви встигнете!

- Що ти тут робиш? – обурився Орест, коли до них притьма підскочив Тимош. З роками вродливий юнак перетворився в неймовірного красеня, здатного викрасти будь-яке жіноче серце.

- На вас чекаю! – насупився молодик, поправляючи сюртук. – Твоя мати мені вже всі мізки проїла своїми настановами…

- Вона хвилюється, - посміхнувся бойовик, допомагаючи дружині підійматися сходами. За молодшими Яворськими уже й слід простиг!

- Вона знущається! – вибухнув Тимош та вже за мить взяв себе в руки. – Даміан прислав листівку…

- І? – напруження вмить охопило всю компанію.

Десять років тому, після розмови з Орестом, Даміан зник! Декілька років про нього не було чутно ні слуху, ні духу. Батьки навіть втратили будь-яку надію його відшукати, коли прийшла перша листівка, а згодом ще, і ще… Виявилася, молодик шукав себе, і зрештою, знайшов! Зараз він працює в тій самій Островській Академії магії замісником директора з організаційних питань, та  ще й здобув там хорошу репутацію… Проте, додому повертатися не поспішає…

- Вітає, - знизав плечима Тимош. Йому нічого ділити з братом, адже він ніколи не зазіхав на його місце в родині.

- Ну, все! – вмішалася Яринка, розганяючи «пасмурні хмари», що зібралися над їхніми головами. – Сьогодні таке свято, а ви все про сумне та й про сумне! Тимоше, посміхнися! Зрештою, у тебе сьогодні весілля і наречена, певно, вже зачекалася!