36.

Яринка мліла від гарячих  поцілунків, що так ніжно пестили її обличчя, так солодко впивалися в її вуста, змушуючи забути про все на світі! Онімілими пальцями стискала вологу від сліз сорочку. Невже це реальність? Невже вона не спить?

- Яринко!.. – шепотів Орест між поцілунками. – Яриночко!.. Моя маленька… Кохана…

«Кохана!..» - пекучим ляпасом прилетіло по дівочому серцю, аж дух перехопило. «Кохана…» Яка ж вона йому кохана? Адже вдома чекає інша!..

Смикнулася всім тілом, вириваючись з бажаних обіймів. Серце розривалося на шматки від бажання піддатися спокусі, а голова вперто нагадувала: цей чоловік їй не належить!

- Яринко? – сіпнувся було за дівчиною Яворський. – Що з тобою, кохана?..

- Припини! – гримнула, стиснувши вперто кулаки та відступаючи до хвіртки. Якщо вдасться, зможе сховатися у будинку! Це її єдиний шанс дотримати даного собі слова!

- Не розумію… - спробував наблизитися. Проте коли дівчина нажахано сіпнулася, в мить зупинився. – Яринко, поясни, що не так! Я тебе налякав? Я зробив тобі боляче?..

- В-вам кр-раще піти, - опустивши очі, відрізала колишня дружина. Голос не слухався, а ноги геть оніміли, відмовляючись чимдуж мчати до рятівного сховку.

Підхопивши поділ сукні, дівчина спробувала піти, та сильні чоловічі пальці міцно стисли її лікоть, водночас лякаючи і змушуючи задихнутися від невідомих досі почуттів.

- Досить гратися! – прошипів крізь зуби бойовик, втрачаючи терпіння. П’янкий аромат польових квітів оповив їх, наче коконом, змушуючи чоловіка глибше вдихати солодкий дурман. – Ти моя дружина, і я робитиму з тобою що захочу, і де захочу, зрозуміла?..

- Але ж папери… - отетеріло прошепотіла Яринка, остаточно розвіюючи пелену, що досі затуманювала погляд. Ось він, справжній Яворський! Нахабний багатій, котрий звик отримувати все, що тільки заманеться, не питаючи чужої думки та не рахуючись з чужими бажаннями.

- Оці? – вийнявши з кишені зім’яті папірці, Орест швидким рухом розірвав їх на шматки. Одна мить і землю під їхніми ногами вкрили дрібні клапті її свободи…

- Що ти робиш?.. – сіпнулася було Яринка, та Яворський вправно згріб тонкий дівочий стан у міцні обійми. Серце затріпотіло в грудях пійманою птахою. Клітка закрилася!

- А на що це схоже? – задоволено посміхнувся чоловік, палаючим поглядом розглядаючи червоне  чи то від сорому, чи то від обурення обличчя. – Пригортаю до себе кохану дружину. Маю на це всі права!..

«Ви повинні розлучитися!.. – пролунало в голові голосом Ельвіри, роз’їдаючи старі рани. - Орест одружиться зі мною і його сім’я нарешті отримає такого довгоочікуваного спадкоємця… Всім відомо, ваш шлюб звичайна фікція!..»

- Наш шлюб – лише фікція… - прошепотіла, скляними очима вдивляючись в нікуди. Сльози швидко підступали до горла, але плакати вона не збиралася. Не зараз! Не на очах у коханого чоловіка!

- Це легко виправити, - насторожився Яворський, помітивши зміни в дружині. Не те, щоб він дуже добре знав Яринку, але розгледіти «клопів», що гризли її із середини, зміг одразу. – Що не так?.. Говори!

Зам’ялася! Стислася в одну суцільну тривожну грудку, не в змозі вичавити з себе жодного слова. Подих перехопило! Наче хто каменюку на шию повісив і шубовснув її в крижану воду.

- Кажи вже! – схопивши дівчину за плечі, Орест різко нею струснув. -  Яринко, кажи, не мовчи! Чуєш?.. Кажи!

- Я не хочу бути розлучницею… - схлипнувши, вичавила із себе дівчина. Сльози нарешті прорвалися і рясним потоком покотилися блідими щоками, змиваючи весь той біль і розпач, що вона досі носила в своєму серці.

- Що ти таке кажеш?.. – остовпів бойовик.

- Я не хочу, аби твоя дитина росла без батька!.. Це не правильно… - продовжувала вихлюпувати наболілі почуття.

- Яка ще дитина?.. – геть розгубився Яворський. – Господи, Яринко, хто тобі наплів усієї цієї дурні? Яка розлучниця? Які діти? Та я, відколи з тобою повінчався, на жодну жінку навіть поглянути не можу!..

- Як це?.. – втираючи очі, здивувалася дівчина.

- Я, навіть якби хотів тобі зрадити, не зміг би цього зробити! – шокував Орест. – Прокляття б не дозволило!..

- Але ж я сама бачила… - пробурмотіла Яринка, геть розгубившись. – І  Даміан…

- Так і знав, що без мого любого братика в цій історії ніяк не обійшлося! – прогарчав крізь зуби бойовик. Підхопивши Яринку під лікоть, він швидко потягнув її до карети, що й досі чекала неподалік. – Зараз ти швиденько все-все мені розповіси, добре? А потім я всиплю добрячого прочухана цьому дебелому телепню. Давно пора вибити дурість з його лахматої голови!

***

Орест абсолютно не здивувався, відшукавши Даміана в Салоні пані Даяни.  Молодик самотньо сидів за одним із столиків  в практично порожній залі і повільно спорожнював пляшку міцного алкоголю.

- Як ти мене знайшов? – не повертаючи до брата голови, першим запитав колись наймолодший із Яворських.

- Ти завжди підбираєш мої огризки, - криво посміхнувся Орест, присідаючи навпроти. Яринка покірно опустилася поруч. Взагалі, в такі місця не прийнято приходити з дружинами, та сьогодні бойовик не був готовим відпустити від себе кохану. – Святкуєш?