34.

Солодкий, з п’янким ароматом польових квітів, сон тримав його серце тонкими тендітними пальчиками, огортав його думки теплом на ніжністю, відганяючи геть усі непрохані тривоги. Грайливі сонячні промені раз по раз лоскотали повіки, змушуючи Ореста невдоволено мружитися, доки літній вітерець, ледь торкаючись шкіри, знову заколисував його увагу…

Вона була тут, поруч, у вісні. Така ж ніжна і невагома, наче марево на обрії. Пестила його вуста бурштиновим поглядом, заворожувала слух дзвінким сміхом, наповнювала його груди трепетом… Захоплювала, заманювала, сковувала, віднімаючи волю, розпорошуючи супротив…

Задихнувся!.. В грудях сперло від незвичних почуттів, в голові запаморочилося, ніби весь світ зник, залишаючи в густому мареві лиш їх двох… Його! Його! Лише його!.. Не відпустить! Схопить і триматиме так міцно, як тільки зможе, аби вона більше ніколи не посміла піти! Аби навіть думати не сміла!.. Його!..

Смикнувся! Змахнув рукою і… нема… Лиш марево розтануло між пальцями… Сон! Всього лиш сон…

Фіранки колихав літній вітер. Крізь відчинене вікно долинали далекі голоси перехожих і стук коліс. Його кімната в його будинку… Всередині ворухнулося досі невідоме почуття, туга…

- Пане Орест, - управитель тихо постукав у двері, - сніданок готовий. Ще щось бажаєте?

- Ні, Адаме, - відгукнувся, розтираючи долонями обличчя. – Можеш іти! Я зараз прийду.

Звичні ранкові ритуали трохи привели до тями, тож коли Орест покинув кімнату, життя вже не здавалося настільки паскудним. Тоді чому ж ноги самі зупинилися біля її дверей?..

Якусь мить тупо витріщався на різьблену ручку, наче сподівався, що вона от-от повернеться і двері відчиняться… Дурень!.. Роздратовано гаркнувши, швидко пішов геть.

«Досить! – лаяв сам себе. – Вона абсолютно щаслива без тебе!»

Сніданок пройшов у повній тиші. Не те, щоб раніше Адам вирізнявся особливою балакучістю, проте сьогодні його мовчазна присутність радше давила на бойовика, аніж заспокоювала.

- Для мене є щось? – бовкнув, відкидаючи геть серветку. Шматок не ліз до горла, тож Яворський вирішив нарешті зайнятися справами.

- Зранку принесли листа від пана Калиновського, - спокійно доповідав управитель, слідуючи за господарем до його кабінету. – Залишив його у вас на столі. Також є декілька запрошень на бал…

- Викинь їх! – гримнув Орест, вдираючись до кімнати. Остовпів!.. Злість, що досі кипіла всередині чоловіка, раптом згасла. Ось воно, те місце, де й досі пахне польовими квітами, і відчувається її присутність. Книги на полицях, акуратні стопки паперів, квіти у вазі… - Винеси це.... Негайно!

Не зволікаючи ні миті, Адам вправно схопив вазу і швидко зник за дверима. Серце відізвалося пекучим розчаруванням. Йому дурному ніяк не вдавалося зрозуміти, чого хазяїн так відчайдушно намагається стерти з пам’яті єдину жінку, що змогла там оселитися.

Опустившись в м’яке крісло, бойовик хотів уже було взятися до роботи, коли погляд вихопив серед кіпи паперів незнайому папку.

- Що це? – запитав в управителя, коли той повернувся.

- Папери, - беземоційно відповів чоловік, лиш ще більше роздратовуючи господаря, - на розлучення. Вам необхідно їх підписати, аби завершити процес розірвання шлюбу.

Розлучення… Просте слово, від якого всередині все перевертається.

Вихопивши з контексту головне, Яворський швидко вчитався в папери. Невже це правда?..

- Тобто… - прошепотів сам до себе, - доки я це не підпишу, вона залишається моєю дружиною?..

- Певно що так! – задоволено посміхнувся Адам, підсипаючи жару у вогонь. – Пані Ярина вже підписала, тож вам залишається лише…

- Адаме, а де вона зараз? – скочив на ноги бойовик. В темних очах знову спалахнув яскравий живий вогник.

- Не впевнений, що можу… - зам’явся управитель, відвівши погляд.

- Вона все ще моя дружина! – гаркнув Яворський, нависнувши над столом, наче яструб над жертвою.

Щасливо посміхнувшись, управитель простягнув господареві акуратно складений папірець.

- Думаю, вона вже вдома…

***

Два місяці… Якщо подумати, не так уже й багато часу минуло, проте Яринці здавалося, наче між її минулим і теперішнім пролягла справжня прірва. Не те, щоб дівчині було на що жалітися… Навпаки, власний дім, де вона господиня, межа її дитячих мрій! Та й не лише дитячих… Тож, єдине, що час від часу стирало радісну посмішку з вродливого обличчя, це згадка про Ореста. Як він там?..

Як би Яринка не відганяла непрохані думки, чорні, наче сама ніч, очі щоночі являлися у її снах. Коли з докором, а коли щасливі… В такі моменти хотілося плакати, адже дівчина чудово розуміла, причина його щастя не вона…

- Яриночко! – донеслося з вулиці крізь відчинене вікно. – Яринко, ти вдома?

- Уже іду! – відгукнулася дівчина, полишаючи вишивку. Так-так, Ярина знову взялася за роботу. Господарство на малесенькій ділянці, що їй дісталася у подарунок, не заведеш, а от вишивати сорочки та хустки на продаж, це вона могла.

Насправді дівчина зовсім не потребувала тих грошей, бо ж десь через тиждень після розлучення до її невеличкого будинку несподівано завітав незнайомець. Високий та статний, у дорогому одязі, він назвався повіреним Яворських, і передав вензель на велику суму, що залишив для неї Орест. Надто велику для однієї самотньої жінки!.. Тож Яринка вирішила заховати папір подалі, наче його й не було. Тай, якщо залишатися геть чесною, вона абсолютно не відчувала себе вартою такої винагороди, адже перша розірвала їхню домовленість!..