33.

Він не пам’ятав, як дістався до будинку батьків. Злість переповнювала серце, вириваючись на зовні неконтрольованими сполохами магії.

- Оресте, повір, вам не варто зараз бачитися! – десь на задньому плані лунав схвильований голос Калиновського. – Так, вона накоїла дурниць, але ж нічого страшного не трапилося! Все ще можна виправити!..

- Та невже? – прошипів не своїм голосом Яворський, різко зупиняючись перед вхідними дверима. Думки переляканими горобцями розлетілися в різні кутки його макітри, залишаючи достатньо простору для буйної уяви. Що було б із ним, Орестом, якби в його житті з’явився обдарований брат? Можливо, не довелося б зі шкіри лізти, аби догодити бабуні? Можливо, у нього було б більше часу на власні бажання, замість того, щоб день у день сидіти над магічними фоліантами? Нарешті, можливо, у нього могли б з’явитися друзі, сім’я? Справжня сім’я замість купи правил та заборон?.. – Не лізь, Богдане! Просто не лізь!

Увірвавшись до будинку, наче шалений буревій, чоловік швидко оминув отетерілих слуг. Хвилюватися, що когось не застане вдома, не було потреби, адже традиції, котрі запровадила пані Анна, непорушні!

- Оресте! – скрикнула мати, коли він голосно привітався привертаючи до себе загальну увагу.

Ось вона, та, що не лише відібрала у нього дитинство, а й заледве не занапастила невинну дитину! Дивиться на нього нажаханими очима, наче вперше бачить, і абсолютно не розуміє: вона жива лише тому, що Орест ніколи б не віддав власну матір на імператорський суд!

Сила кипіла, виривалася, непокірно розповзалася кімнатою, змушуючи родичів прирости до своїх місць. А їхні спроби опиратися виглядали відверто жалюгідно!

- Схаменися! – пробилося крізь пелену люті, що геть застелила очі. – Що ти собі дозволяєш?..

Горлянку здавило спазмом, відбираючи мову, але повертаючи ясність думкам. Глибокий вдих! Повільний видих! «Досить, Оресте! Пора брати себе в руки!»

- Як ви посміли приховати від нас правду, МАМО? - прохрипів не своїм голосом. – Як посміли стільки років мовчати, обманюючи не лише нас всіх, а й свого законного чоловіка?

- Я не розумію… - спробувала заперечити пані Ольга, хоча у світлому погляді вже спалахнув впертий вогник. Все вона зрозуміла! Ще й як! Але стоятиме на своєму до кінця.

- Та невже? – знову розпалювався бойовик. – А я гадав, ви достатньо здогадлива і кмітлива, раз насмілилися приховати від родини наявність ще одного спадкоємця!..

- Оресте, не мели дурниць! – обурилася голова сімейства. – Ольга, звичайно, ще та інтриганка, але якби щось подібне трапилося з її вини, я  про це давно б знала!

Перевівши злий погляд на бабуню, бойовик насмішкувато скривився.

- Отже, ви не настільки могутні, моя люба бабусю, як вважаєте, - відрізав, шокуючи всіх. Жінка на якусь мить навіть втратила дар мови, що для пані Анни ніколи не було характерним.

- Сину, ти перегинаєш палицю! – нарешті втрутився по-суті головний винуватець усього цього балагану. – Досить ходити довкола! Якщо тобі є що сказати, тоді говори!

Завмерши, наче від смачного ляпаса, бойовик раптом зрозумів, окрім нього самого, насправді нікого більше не займала ні доля Тимоша, ні його матері. Прикро, адже досі Орест вважав свою родину нехай не ідеальною, проте близькою до цього.

- Та про що розповідати, батьку? – важко видихнув, відпустивши нарешті всю ту злість та біль, що досі роздирали його нутрощі. – Чи ви так часто зраджували матері, що уже й не згадаєте, де нагрішили?..

- Оресте!.. – скочила на ноги пані Ольга, проте син лиш відмахнувся від матері.

- А знаєте, - криво посміхнувся, повертаючись до родини спиною, - розбирайтеся самі! Більше не бажаю брати жодної участі у цьому фарсі… Можливо, не так уже й погано, що досі Тимош ріс без вашої… «опіки»…

- Оресте! – гукали позаду, але він більше не обертався. Чи то пережиті емоції, чи можливо нічний недосип настільки виснажили бойовика, що єдине про що він мріяв, це м’яке ліжко і повна тиша.

За вікном швидко миготіли будинки, доки обридла карета везла його додому. Колись таке рідне місто, де він стільки всього пережив, здалося холодним і непривітним. Чому все раптом втратило свої барви? Чому зараз, коли життя знову почало набувати стабільності, він більше не відчуває колишнього задоволення? Невже справа не в довколишніх? Невже це він сам втратив щось, що змушувало серце шалено битися у передчутті?..

- Пане Орест, - ввічливо вклонився Адам, коли бойовик пройшов до будинку. – Радий вас бачити, проте ми не чекали…

- Знаю, - відмахнувся господар, крокуючи сходами нагору. Емоції схлинули, наче вода під час відливу, залишаючи по собі лише сухий пісок. – Що нового?

- Надійшло багато листів… - поспішив слідом чоловік, та швидко зрозумів, «не сьогодні». – Відпочивайте, пане! Все зачекає!..

***

- Оце та-ак! – заплескав в долоні Даміан, оглядаючи шоковану родину зверхнім поглядом. – Здається, тут не лише у мене є таємниці… Так, мамо!

- Ніхто не хоче мені пояснити, що тут відбувається? – гримнув Міколай, коли Орест пішов. – Люба, про що говорив наш син?

Вперто стиснувши вуста, пані Ольга продовжувала мовчати. Навіть докірливий погляд свекрухи не змусив її заговорити.