32.

- Тимоше, прокидайся, - пробився крізь сон рідний мелодійний голос. Він все життя сповнював хлопця дивним теплом, наче огортаючи пуховою хусткою кожен напружений нерв та відганяючи геть усі дурні думки. – Сніданок уже на столі!..  Відведеш Орисю до тітки Явдохи?

- Угу, - пробурмотів хлопець, щільніше кутаючись у теплу ковдру. Сон ніяк не бажав покидати молодика.

- Тимоше! – гукнула жінка, вириваючи сина з чіпких пальців Дрімоти. – Досить боки відлежувати! До котрої ти вчора свою науку студіював?..

- Вже встав! – пробелькотів, потягуючись та розтираючи важкі повіки.

Десь там, за міськими мурами, займалася зоря, проте всередині великого людського вулика не спали лише вартові та слуги.

- Зможеш ввечері сам забрати сестру? – весняним вихором підлетівши до сина, жінка швидко поцілувала білого чуба. – Пані Анастасія сьогодні влаштовує бенкет, тож доведеться затриматися…

- Багаті знову гулятимуть, доки бідні навіть за шматок хліба мусять боротися! – звично буркнув Тимош. Не те, щоб він був снобом… Тим паче, навчаючись в Академії, хлопця жодного разу не дорікнули його статками. І все ж, спостерігати, як мати день за днем виснажливо працює заради дрібки монет, було нестерпно!

- Не будь таким, - ніжна посмішка торкнулася блідих вуст. – Ти чудово знаєш, щастя не в грошах!..

- Але коли вони є, життя набагато яскравіше! – усміхнувся у відповідь молодик, полишаючи суперечку.

Попрощавшись із сином, господиня будинку швидко направилася до виходу. Небо на сході засіріло, тож варто було поквапитися! Схопившись за ручку, жінка уже збиралася відчинити двері, коли у них хтось голосно постукав.

***

- Невже Тимош дійсно може бути моїм братом? – міркував Орест, під’їжджаючи до невеличкого будинку на окраїні столиці. На вулиці ще навіть не світало і лиш собачий гавкіт та стук коліс по бруківці розганяли передранкову тишу.

- Або ж дядьком, чи племінником… Одним словом, він точно являється твоїм близьким родичем, - нагнітав ситуацію Богдан. Скривився! І навіщо він взагалі взяв ректора з собою?

Гайзен чоловіки покинув того ж таки вечора, аби якомога швидше дістатися до столиці. Калиновський намагався переконати друга, що немає жодної потреби у поспіху, та бойовик лиш агресивно відмахувався.

Знайомий будинок впізнав тільки тоді, коли вони під’їхали впритул. Серце гепало в грудях, наче навіжене, змушуючи Яворського нервово стискати та розтискати кулаки.

- А якщо вони ще сплять? – наздогнав Ореста веселий оклик. Богдан солодко потягуючись, повільно чимчикував слідом за товаришем. – Невже перебудиш усю родину?..

- Байдуже! – огризнувся чоловік, з силою вдаривши кулаком в двері. Сьогодні ця жінка усе йому розповість!

Орест збирався довго тарабанити, аж доки не розбудить господарів, але двері одразу ж відчинилися.

- Хто там? Що вам треба? – обурилася ще молода світловолоса жінка. Небо зайнялося багрянцем, розганяючи важкі сутінки, але розгледіти її обличчя не вдавалося.

- Правда! – прогарчав Яворський, відштовхуючи господиню та проходячи вглибину дому. – Лише правда!

- Доброго ранку, пані! – почулося від дверей. – Дозволите?

Уже те, як він легко проник до цього будинку, страшенно розізлило Яворського. А як інакше? Адже кожен бажаючий зможе будь-якої миті увірватися до цієї халупи і зашкодити Тимошеві. Хлопець, звичайно, доволі сильний маг, проте не достатньо, аби вберегти і себе, і свою родину.

- Професоре, ви повернулися? – вирвав із роздумів здивований вигук хлопця. Трохи сонний, розтріпаний, у простій полотняній сорочці та штанях… Абсолютно не те вбрання, якого він вартує! – Щось трапилося?.. Професоре?..

- Синку, ти знаєш, хто ці чоловіки? – кутаючись в хустку, запитала господиня. Швидко обійшовши непроханого гостя, жінка інстинктивно загородила собою молодика. Як би кумедно це не виглядало, Орест все ж належне оцінив її спробу захистити Тимоша.

- Ем… так!.. Вибачте! Пане ректор, пане професор, дозвольте познайомити вас із моєю матір’ю, Оксаною. Мамо, це професори з моєї Академії…

На грубо збитому столі одиноко палахкотіла свічка, відкидаючи довгі чорті тіні на стіни. Та навіть у такому світлі від гостей не сховалося полегшення, що промайнуло доволі вродливим обличчям. Оксана, така ж світлоока білявка, як і її діти, вона не могла не подобатися чоловікам. Тож якоюсь часткою свого єства Орест розумів батька!

- В Тимоша якісь проблеми з навчанням? – стривожено поцікавилася жінка, опускаючись на лавку. – Він, певно, часто спізнюється... Але то все через мене! Бо ж звалила на нього не лише хатні справи, а й турботи про сестру… Тому благаю вас, не виганяйте його! Він хороший, здібний хлопчик і так багато вчиться!..

- Досить! – перервав пусту балаканину Яворський, чим налякав не лише матір, а й сина. – Я тут не для того, аби виганяти Тимоша з Академії. Я приїхав до вас, аби нарешті дізнатися, хто його батько!

Добре, що Оксана сиділа! Інакше від почутого ноги б її точно не втримали. Збліднувши аж до синяви, жінка відчутно похитнулася.

- Для чого вам це? – прошепотіла вона охриплим голосом. Здавалося, чи то непролиті сльози душать горло, чи то спогади стискають тонку шию, наче мотузкою. – За законом, я не зобов’язана розповідати нікому, окрім…