31.

- Ти здурів? – швидко наздоганяючи Яворського, поцікавився Богдан. – Що це взагалі було, чорт забирай?

- Відчепися! – визвірився друг, жахаючи перехожих потемнілим обличчям. – Це ти її сюди приволік?

- Що? – обурився Калиновський. – Навіщо мені це? Та й взагалі, звідки мені було знати, що ти таки втратиш у цій глухомані останні мізки?

Орест лише зубами заскрипів. Злість поволі вщухала, а ясність думок поверталася, допомагаючи впоратися з розблокованим магічним потоком. Чому це трапилося? Адже цілитель переконував, що сила не повернеться, доки він не розбереться в собі. Чи все, що дійсно було потрібно, це вилити на когось увесь бруд, який день за днем роз’їдав його з середини?..

- То чого приїхав? – перепитав спокійніше, коли вони підійшли до невеликої забігайлівки, що з недавніх пір стала для Яворського другим домом. Не дивлячись на убогий вигляд, місце славилося дорогою контрабандною випивкою за помірну ціну.

- Вирішив перевірити, чи ти ще остаточно не спився, - буркнув Богдан, вмощуючись за не надто чистим столиком у віддаленому кутку. Забігайлівка наскрізь просмерділася димом і горілим жиром, але навіть із такої концентрованої суміші чітко виділявся аромат смаженого м’яса та свіжих пирогів.

- Мені як завше, - бойовик перехопив за талію добротну панянку в сірому фартуху, - а цьому добродію пенька під його аристократичний зад, аби летів далі!

- Мені те ж саме, що і йому, - добродушно посміхнувся ректор, одразу ж викладаючи на стіл срібну монету. Від небаченої щедрості у бідної жінки ледь усі її принади не повискакували з сорочки. – І, будьте ласкаві, якнайшвидше!

Схопивши монету, жінка зникла на кухні, полишивши поки що єдиних відвідувачів.

- Кажи вже! – скривився бойовик, зрозумівши: цей точно  не відчепиться!

- Взагалі-то, я по справі, - викладаючи на липкий стіл папери, відповів Калиновський. – Тимош уже повнолітній, тож я вирішив допомогти тобі з пошуком…

- І-і-і?.. – підхопився з місця чоловік.

- І мені вдалося потрапити до імператорського архіву, - посміхнувся гість, смакуючи яскравими емоціями свого співрозмовника. – У відділі, де зберігаються відомості про десять Великих родів, відшукалися загальні схеми їхніх аур…

- Про те, що Тимош належить до Десятки, і так ясно! – розчаровано відмахнувся Орест, слідкуючи за спритною роботою служниці. На стіл м’яко опустилися тарелі з печенею, овочами та миска ароматних пирогів. Кивнувши на його запитальний погляд, жінка швидко зникла на кухні. – Як зрозуміти, до якого саме?..

- Ото ж бо й воно! – веселився Богдан, приймаючись за страву. – Якби ти мав хоч трохи терпіння, то дослухав би мене і зрозумів головне: я вже знаю, до якого із родів він належить!..

- Що?.. Кхе-кхе! – подавився Яворський. -  Але як?..

- Невже ти в мені сумнівався? – скорчив ображену міну Калиновський.

Наче пава, пишногруда красуня знову пливла до їхнього столу. В очах блищала надія, доки руки міцно тримали фігурну пляшку дорогого алкоголю. Певно панянка сподівалася на продовження вечора у компанії заможних гостей, інакше чому її і без того відверта сорочка заледве не сповзала з покатих плечиків.

- Чогось ще бажаєте? – звабливо нахилившись до Богдана, промуркотіла жінка.

- Геть! – гримнув Орест, відсовуючи пляшку подалі. Ображено підтиснувши вуста, панянка швидко зникла на кухні. – Не мовчи!..

- Здається, - посміхнувся друг, продовживши обідати, - тобі більше не слід тут з’являтися, якщо не хочеш, аби ця мила пані плюнула в твою кашу! А-ха-ха!..

Скривившись, наче середа на п’ятницю, Орест нетерпеливо відсунув тарелі.

- Все просто! – важко зітхнув ректор, проводжаючи пироги жалісливим поглядом. – В архіві зберігаються зразки аур всіх гілок десяти родів. Останнім із роду Яворських, хто залишив свій відбиток, був Войцех Яворський…

- Мій прадід? – нахмурився бойовик. – Хочеш сказати…

- Тимош твій близький родич? – посміхнувся Калиновський. – Саме так! І враховуючи, що Войцех мав лише одного сини…

- Як і мій дід…

- Тимош може бути або твоїм братом, або ж сином…

- Про останнє я б знав! – відмахнувся бойовик. – Але я не розумію, чому батько це приховав?..

Знизавши плечима, Калиновський притягнув ближче до себе пироги та відкоркував нарешті пляшку.

- Думаю, він не знає про існування Тимоша, - продовжив Богдан, розливаючи напій по чаркам.

- Хтось все ж таки знав, - гаркнув Яворський, спорожнюючи чарку. В темних очах спалахнув недобрий вогник. – І здається, я навіть знаю – хто!

***

-  Не можу повірити, що ви дозволили йому поїхати! – вкотре обурювалася Ольга, ігноруючи мовчазний докір в погляді чоловіка. Ранок розпочався, як завше, зі спільного сніданку у великій їдальні, така собі данина родинним традиціям. – Два місяці минуло з тих пір, а від Ореста ні слуху, ні духу! Якби ви втрутилися…

- Досить, Олю! – не втерпів Міколай, відклавши виделку. – Орест достатньо дорослий, аби робити, що йому заманеться!..