29.

Після розмови з Тимошем, Яворського захопило дивне бажання відшукати батька талановитого студента. Навіщо? Ну, по-перше, жоден аристократ ніколи не відмовиться від дитини, народженої з магічним даром, навіть байстрюка. А по-друге, хоч навчання в Академії безкоштовне, проте грошей все ж тягне не мало. Та й сім’ї додаткове фінансування аж ніяк не завадить!

- Що це ти забув в архіві з самого ранку? – поцікавився Калиновський, коли Орест уже вкотре переглядав справу Тимоша. – Таки вирішив вигнати хлопчину з Академії?

- Не мели дурниць! – обурився бойовик. – Просто намагаюся дізнатися, хто його батько… Ти знав, що він позашлюбний?

- А ти хіба ні? – хмикнув ректор, опираючись на стіл, за яким працював Яворський.

- І нічого не вдіяв? – обурився Орест, відриваючись від документів.

- А що я міг? – фиркнув друг. – Його мати була категоричною, коли я запропонував їй допомогти. Сказала, у панича вже є обдарована дитина, тож інша йому не потрібна. Ти ж знаєш, я не маю права діяти без згоди батьків. Як і ти, до речі!..

Насупившись, чоловік якусь хвильку розмірковував над почутим, та прийняти такого повороту подій все ж не зміг.

- Через місяць Тимош стане повнолітнім і вже ніхто не зможе завадити йому дізнатися правду, тож за цей час я підготую всі необхідні папери…

- Я так розумію, намагатися тебе переконати цього не робити, марна справа, - зітхнув Богдан, направившись до виходу. – Що ж, тоді заглянь до медичної картки. Наскільки я пам’ятаю, коли він поступав, ще знімали магічний зліпок з аури. Можливо, це якось тобі допоможе… Доречі, прийшов запит з Островської Академії. Там відкривається відділення бойової магії, тож подумай заодно, кого ми туди відкомандируємо, для нагляду, так би мовити!..

Прогаявши весь ранок в темному, затхлому приміщенні, повному пилу та паперів, Яворський повернувся до кабінету майже ні з чим. Так, зліпок аури він отримав, і навіть з’ясував, що рід, з якого хлопець походить, один із найдревніших у країні, проте чогось більш конкретного виявити не вдалося.

- Сподівалася, що хоча б на роботі тебе таки вдасться застати, - пролунало неочікуване з його крісла, - якщо вже вдома ти не частий гість. Але не думала, що буду змушена прочекати цілу годину, аби поспілкуватися з рідним онуком!

- Бабусю, яка несподіванка! – посміхнувся Орест, міцно обіймаючи пані Анну.

- Не така вже й несподівана, враховуючи ситуацію, що склалася, - холодно відповіла жінка, тим не менш з материнською теплотою пригортаючи дорослого лоботряса.

- І яка ж це така ситуація склалася? – зіронізував бойовик, вмощуючись в гостьовому кріслі. Невдоволено пововтузившись деякий час, врешті заспокоївся.

- А ти не знаєш? – продовжувала нагнітати ситуацію гостя, смакуючи нетерпеливим вогником, що спалахнув у темних очах. – Отже, все ще гірше, аніж я сподівалася…

- Не тягніть! – обурився чоловік. Всередині підіймалася тривога. Пані Яворська не з тих людей, котрі граються чужими почуттями заради власного задоволення.

- До мене сьогодні приходила твоя дружина…

- Яринка?.. – напружився бойовик.

- Не знаю, що у вас там відбувається, - холодно продовжила пані Анна, - але вона попросила розлучення!..

Наче обухом по голові прибили Яворського останні слова. «Розлучення? Але, чому?..»

- Що ви таке кажете?.. – прохрипів недовірливо. – Це жарт такий?..

- Якщо хто і жартував, то точно не Яринка! – добивала бойовика гостя. – Вона була достатньо переконливою, аби я задовольнила її прохання!..

- Ні! – схопився з місця Орест. – Ні-ні! Це якась помилка! Вона не могла!.. У нас домовленість!.. Вона нізащо б мене не зрадила…

- І тим не менш, це правда, - важко зітхнула пані Яворська підводячись. – За декілька днів я підготую всі необхідні документи… А поки що, якщо тобі не байдуже, поговори із Яриною! Можливо все ще не пізно виправити…

«Виправити? – билася в голові нав’язлива думка, доки Орест добирався додому. – Хіба ще є що виправляти, адже вона таки зрадила його!.. Зрадила, як остання погань!.. Але чому так? Чому нічого не сказала? Адже вони домовилися… Адже вона виглядала такою щасливою…»

До будинку увірвався розлюченим вихором, зносячи на своєму шляху все, що тільки потрапляло під руку. Навіть Адам з Марією завбачливо заховалися на кухні. Серце шалено калатало в грудях, відлунюючи гулом в порожній голові. Зір затуманювала злість, а на пальцях раз по раз спалахували магічні блискавиці. Йому б зараз замкнутися у тренувальному залі Академії та скинути магічну напругу, а не летіти до кімнати коханої жінки... Та хто ж його уже зупинить?

- Чому так? – диким звіром прогарчав, розносячи на друзки тонкі двері, які так часто приховували від нього жадане тіло. Перелякане, бліде, тіло, що маленькою грудкою забилося у куток і великими бурштиновими очима намагається відшукати у розлюченому монстрі свого чоловіка. – Чому так, Яринко? Хіба я не дбав про тебе? Хіба не дав тобі все, чого тільки може забажати будь-яка жінка? Хіба я хоч ділом, хоч словом образи тебе? Не дотримав обіцянки?..

Не відповіла, лише щільніше втиснулася у куток.

- Тобі чому? – заревів пораненим хижаком. – Невже так важко було мені сказати? Адже я не звір! Я б зрозумів!.. Але ні! Ти принизила мене! Переступила! Зневажила!.. Ти така ж, як і всі: самозакохана, ласа до багатства хвойда!..