28.

«Потрібно розлучитися!» - уже декілька днів переконувала себе Яринка, проте остаточно відважитися на розмову із Яворським так і не змогла. Дівчині весь час здавалося, що це не Орест її зрадив, а вона зраджує його довіру! Адже він стільки зробив для неї, пожертвував своєю свободою, та ще й пішов проти родини…

- Ось воно! – вигукнула сама до себе, значною мірою здивувавши Марію, що якраз готувала обід.

- Щось знайшли в крупах? – обурилася жінка, продовжуючи вправно нарізати картоплю. – Так і знала, Бобриха підмішує зілля до пшениці, аби заважило більше!.. От бісова донька! Ну, я їй завтра покажу!..

- Та ні ж бо, Маріє, я не про те!  - всміхнулася Яринка і притьма вискочила з кімнати.

Серце калатало, наче навіжене. Тепер головне не спіткнутися!

- Адаме! – перехопила управителя в коридорі. – Адаме, мені терміново потрібно зустрітися з пані Яворською!

Чоловік здивовано звів брову. В його погляді так і читалося німе запитання: «Невже вона збожеволіла?»

- Ви ж знаєте, де я можу відшукати пані Анну? – рішуче стисла кулаки.

- Ну… - задумався управитель, потерши ретельно виголене підборіддя, - в цю пору пані часто відвідують свій заміський будинок…

- Тоді ладнайте карету! – вигукнула на ходу, швидко підіймаючись по сходах. – Я лише хустку візьму!

А вже за якийсь час вона разом із управителем під’їжджали до розкішного будинку, прихованого від світу за пишним садом. І саме посеред цього саду, між акуратними клумбами з яскравими квітами, Яринка відшукала пані Анну Яворську!

У чоловічій сорочці, із закоченими до ліктів рукавами, в простих полотняних штанях, з брудними руками, вона виглядала ніяк не гірше, аніж у розкішній, прикрашеній дорогоцінним камінням сукні. Ніщо не могло зіпсувати величі, котра так і линула від цієї жінки.

- Не стій там, - промовила господиня, не відриваючись від роботи, - бери лопатку і допоможи посадити ці чудові квіти, доки сонце ще не надто напекло мені голову!

Схаменувшись, Яринка швидко підкотила сукню і взялася до звичної для себе роботи. Ось воно – щастя! Чорна земля, від якої навіть тут пахне хлібом. Теплий весняний вітер, що тріпає волосся, наче пестливі материні руки. Сонячні промені, що зігрівають не гірше рідних обіймів… Руки вправно запрацювали, навіть без настанови пані Яворської, а радісна посмішка сама собою розповзлася обличчям, проганяючи геть тривожні думки.

- То що тебе привело сюди, люба? – поцікавилася пані Анна, коли з роботою було покінчено, і вони разом попрямували до будинку.

«Вірно!» – опам’яталася дівчина, в одну мить втрачаючи ту рівновагу, котру здобула нещодавно.

- Пані Анно, - поглянула жінці просто у вічі, - наскільки ви любите Ореста?..

Привівши себе до ладу та розмістившись у просторій вітальні з гарячим чаєм та тістечками, пані Яворська нарешті відповіла:

- Достатньо, аби подарувати йому свободу, - посміхнулася вона, дивуючи Яринку. – Я знаю, наскільки холодним буває інколи мій онук. Та, повір, це лише зовнішній панцир, котрий одного разу обов’язково спаде. Тому тобі не варто надто хвилюватися! Продовжуй зігрівати його будинок своїм теплом, і одного разу він обов’язково відповість…

«Уже відповів, - сумно посміхнулася дівчина, міцно стиснувши кулаки, - от тільки не мені!»

- Отже, ви готові прийняти будь-кого, аби лише серце Ореста належало саме їй? – уточнила, відчуваючи, як гіркота поволі підбирається до горла, а серце стискається від болю.

- Дивне запитання, - насторожилася господиня. – Хіба ти сама досі цього не зрозуміла? Адже я прийняла тебе, як і його матір свого часу…

- Тоді дозвольте нам розлучитися!

***

Ярина Яворська, чи радше сільська дівиця виплекана матір’ю та батьком, покинута наречена та зраджена подруга. Так-так, Анна Яворська знала про цю дівчину все, не даремно ж на неї працюють одні з кращих слідопитів країни. Хоча… за стільки років вона й сама непогано навчилася читати людські душі! Тим паче, з даром емпатії це не викликало у пані Яворської жодних труднощів. Тож, коли всі довкола побачили в Яринці нахабу дівицю сумнівного походження, голова родини Яворських розгледіла у бездонних бурштинових очах не лише глибокий смуток, але й чисте, світле серце. Саме те, чого так потребував її Орест!

- Що ти таке кажеш, дитино? – вигукнула, не стримавшись. Ось вона, причина сум’яття, з котрим завітала до жінки Яринка. «Невже цей бовдур знов утнув щось у своєму дусі?» - лютувала всередині.  – Такі жарти недоречні!..

- Я не жартую! – наполягала гостя. Від рішучості в її погляді можна було поранитися. – Якщо ви дійсно любите Ореста, якщо бажаєте йому щастя, тоді повинні  допомогти мені!.. Знаю, це прозвучить дивно, але він ніколи мене не кохав! Ми одружилися лише тому, що це було вигідно для нас обох. Я не була для нього справжньою дружиною, тож не зважала на походеньки до коханок. Але тепер… Я не можу всього розповісти, бо ж це не моя справа, та… в Ореста з’явився шанс створити справжню сім’ю. В його домі нарешті оселиться щастя, а незабаром ще й задзвенять дитячі голоси…

- Все це могла б дати йому ти!.. – сталеві нотки таки прорізалися у холодному голосі.