27.

- Пані Ярино, - вирвав із роздумів, як завше, спокійний голос управителя, - пан Орест просить вас спуститися.

- Зараз іду, Адаме, - видихнула дівчина швидко втираючи мокрі очі. Чому вона плакала? Сама не розуміла. Можливо, тому що в одну мить втратила надію на щастя? Або ж тому, що не здатна зруйнувати чиєсь життя заради свого власного?.. Хоча, це вже не важливо…

- Ти довго! – холодно зустрів дружину Яворський. Незвично розтріпаний та нервовий, він уже сидів за обіднім столом.

- Вибачте, - прошепотіла дівчина, відвівши погляд, - придрімала за вишиванням…

- Чого приходила Ельвіра? – продовжував свердлити її обличчя пронизливий темний погляд. Від напруги, що витала в кімнаті, мороз промчав шкірою.

- Я… - затнулася, задихнувшись від болю, що раз по раз пронизував її розбите серце. «Кому потрібна ця правда?» - відізвалося гіркотою на язиці. – Я запросила її… Хотіла замовити собі декілька нових… суконь…

Адам вправно накривав на стіл, але ні апетитний аромат м’ясного бульйону, ні хрустка скоринка свіжоспеченого пирога більше не приваблювали господиню.

- Більше вона тут з’являтися не повинна! – відрізав чоловік, приймаючись за страву. – І взагалі, я не хочу, щоб ти спілкувалася з цією жінкою частіше, аніж того потребує етикет!

- Добре, - видихнула Яринка, зчепивши пальці в замок.

«Отже, Ельвіра не збрехала, - сумна посмішка прослизнула блідим обличчям. – Орест вирішив розірвати їхні відносини! Але ж, хіба ще ненароджене дитя у чомусь завинило перед світом?.. Хіба воно здатне відповідати за гріхи своєї матері? Та й чи повинно?.. Адже, якщо це плід кохання між чоловіком і жінкою, то хіба воно не є даром Божим?.. Ельвіра права, дитина не повинна страждати через примарні бажання дорослих. Маля не платитиме своїм життям заради мого мимовільного щастя!.. Нізащо!»

- Ти блідіше звичайного, - раптом промовив Яворський, коли обід добіг до кінця. – Завтра викличу до тебе пана Адамчука. Нехай огляне!..

- Не варто! – схопилася з місця Яринка. – Зі мною все добре…

- Не переч! – жорстко відрізав чоловік. – Ще не вистачало, аби ти втратила свідомість десь посеред вулиці!..

Різко розвернувшись, Орест попрямував геть. Пряма спина та міцно стиснуті кулаки не говорили, кричали на весь голос: він неймовірно сердитий! Але що могло так розсердити бойовика? Невже поява коханки?

- Оресте! – вигукнула Яринка тремтячим голосом. Можливо, для неї це останній шанс вчинити правильно! Остання спроба переконати себе, що не помиляється!..

Від несподіванки Яворський завмер на місці, наче вкопаний. На якусь мить чоловікові навіть здалося, що він знову відчув потужну силу, яка линула від тієї дівчини, котру зустрів посеред сільської вулиці у хуртовину.

- Оресте, - стиснувши кулаки, промовила дружина, - скажи… ти… хочеш дітей?..

Мертва тиша запанувала довкола. І тільки серце шалено гепало об ребра молодої господині. «Чого ти, миле? – втішала сама себе, доки погляд застилали непролиті сльози. – Не біжи, не варто! Все вже давно вирішено, а тобі лишень потрібно це прийняти!..»

Поглянувши на Яринку великими здивованими очима, Орест несміливо посміхнувся:

- Ще пів року тому, якби ти мене про це запитала, я б відповів однозначним «Ні!». Проте сьогодні… - тепла посмішка осяяла бездонну пітьму його холодних очей. – Так, Яринко! Я хочу дітей. Але… всьому свій час. Тож, не бери до голови!..

***

«Вона здивувала мене!» - посміхався сам до себе, доки прямував до кабінету. Роботу ніхто не відміняв, тож варто якнайшвидше зайнятися справами. А ще варто поговорити з тим малим пройдисвітом, Тимошем! Цей напад стався аж ніяк не випадково! У малого зуб на Ореста, і йому варто розібратися, в чому все ж таки причина…. Чи у кому?..

Проте ні на наступний день, ні навіть через день Тимош на заняття так і не з’явився. «Невже злякався, що його виженуть з Академії?» - міркував Яворський, після роботи прямуючи до дому до свого найкращого студента.

Ніколи досі чоловік не цікавився особистим життям своїх підопічних, тож коли перед очима Ореста повстав невеличкий старенький будиночок далеко на краю столиці, він добряче здивувався. Вже дуже багато років обдаровані магією діти народжуються лише у знатних древніх родах, тому в голові професора ніяк не вкладалося, що юний маг робить у цьому місці?

- Я можу вам чимось допомогти, пане? – відірвав від роздумів дзвінкий дівочий голосок. Ясні сіро-блакитні оченята свердлили його зацікавленим поглядом.

- А… так, кхе-кхе! – прокашлявся Орест, повертаючись до реальності. – Мені потрібен Тимош, але я не впевнений, що саме туди потрапив…

- Тимоше!.. – вигукнула дівчинка років десяти, не більше. - Тимоше, тут до тебе прийшов якийсь панич! Він трохи моторошний, але такий гарний!..

- Орисю, що за дурниці ти мелеш? Які ще паничі у наших краях? Вони сюди й ногою не… ступлять… - показавшись у дверях, Тимош здивовано завмер на місці. Та сум’яття поселилося в світлих очах лиш на мить. – Професоре? Не очікував! Принесли папери про відрахування?

Вродливе обличчя закам’яніло, а кулаки стислися. «Дурень! – усміхнувся про себе Орест. – Але тримається добре!»