23.

«Орест не цінує тебе!.. – продовжувало лунати в голові, навіть коли вони повернулися додому. - Зраджує на кожному кроці… Насміхається…» В грудях пекло так, наче хто влив туди розжареного металу. Чому зараз їй болить куди як більше, аніж тоді, з Миколою? Адже саме він її по справжньому зрадив!.. Тоді чому тепер їй хочеться рвати на собі волосся, доводячи усім і кожному, що вони помиляються?..

- Яринко, що у вас трапилося, доки мене не було? – перехопивши її за лікоть, запитав Орест, коли дівчина вже зібралася закритися у власній кімнаті.

Звела на нього затуманений непролитими сльозами погляд. Ні, вона не плакатиме! Не посміє!..

- Нічого… - бовкнула, обережно вивільняючись з чіпких пальців. – Добраніч…

Двері тихо клацнули, зачиняючись. Ну, от і все! Тепер вона один на один із власними переживаннями, підозрами та страхами. Тепер вона може дозволити собі впасти на підлогу, згорнувшись калачиком, і вдосталь наплакатися… Може, проте не стане! «Ти не маєш на нього жодного права!.. – нагадувала сама собі, коли терпіти ставало не в силу. – Ваш шлюб фіктивний!.. Він - вільний чоловік!..»

Ніч пройшла важко. Стомлена емоційно та фізично, Яринка швидко заснула. А коли прокинулася, час уже перевалив за полудень. Сили аби прийнятися за роботу, у дівчини не зосталося. Важка голова гуділа, наче церковний дзвін в руках невмілого музики, а тіло хворобливо боліло. Від стурбованого погляду Марії ставало лише гірше, тож Яринка вирішила втекти!

- Адаме, я вийду на прогулянку, - повідомила управителя, кутаючись в теплий плащ. Хоч весна вже повною мірою панувала у місті, та льодяні протяги все ще проймали до самих кісток.

- Вас супроводити? – поцікавився чоловік.

- Не потрібно, - ледве вичавила із себе посмішку. – Я не на довго. Та й буду неподалік, у парку…

- Як бажаєте! – вклонившись, Адам тихо замкнув вхідні двері.

Глибоко вдихнула прохолодне повітря. Груди наповнив аромат весняних квітів, таких запашних і теплих, наче саме сонечко поселилося серед їхніх пелюсток. Голова трохи прояснилася і життя вже не здавалося таким складним. Все ж, вона надто скучила за своїми простими і зрозумілими сільськими буднями.

Крок за кроком, Яринка все прискорювалася, прямуючи до невеликого, проте затишного парку неподалік. Їй завше хотілося хоч раз там прогулятися, але дозволити собі цього дівчина не могла, адже вона тут не задля розваг! А тепер, коли нарешті перестала себе стримувати, виникло дивне відчуття свободи, наче вона та птаха, що вирвалася з тісної клітки і розправила крила.

І чому вона така? Чому повірила у наклеп? Невже Орест дав хоч один привід сумніватися в ньому? Адже він дбайливий, уважний і ні в чому її не обмежує. Так, він не кохає Яринку, але ж і не ображає! Тим паче, ніхто не обіцяв, що її кохатимуть. А все інше чоловік виконує справно…

Всередині повільно розкручувалася туга пружина.

- Пані Ярино! – вирвав із роздумів дивно знайомий голос. Звівши погляд, дівчина побачила перед собою юнака в студентській формі магічної Академії. Білий чуб весело стирчав з-під капелюха. – Ви мене не впізнаєте?

- Вибачте… - пробурмотіла Яринка, засоромившись.

- Я – Тимош, - щиро посміхнувся хлопець, абсолютно не образившись. – Ми приїжджали до вас у село разом з професором. Пам’ятаєте?

- Авжеж! – видихнула дівчина. – Ви абсолютно не змінилися… Як ваші справи? Пан Яворський не надто лютує?

- Не більше звичного! – відмахнувся молодик, стурбовано оглядаючи співрозмовницю. – А от про вас я того ж сказати не можу!..

- Не зрозуміла… - нахмурилася Яринка.

- Ви схудли і змарніли, - шокував Тимош. – Вибачте, пані, мою безтактність, та я мушу запитати: у вас із професором не все добре? Він ображає вас?

- Ні! – вжахнулася дівчина, відступивши на крок. Серце на мить збилося з ритму, а в голові зашуміло. – Що ви таке кажете?.. І взагалі, навіть якби й так, запитувати про таке у заміжньої жінки верх непристойності!

Обійшовши юнака, доки на них не почали зглядатися перехожі, Яринка швидко попрямувала геть. І якщо вона спочатку сподівалася, що на цьому їхня розмова скінчиться, то незабаром зрозуміла, Тимош страшенно схожий на батькового барана, такий же впертий!

- Пані Ярино, - наздогнав її молодик, - прошу, не сердьтеся на мене! Я не хотів вас образити! Просто, ми із професором знайомі не перший рік, і скажемо так, наші відносини складалися не найкращим чином. Тож, кому, як не мені, знати, яким нетерпимим може бути пан Яворський! А тут ви, така тендітна і невинна, абсолютно не схожі на його попередніх...

Слухала в пів вуха, поступово заспокоюючись, та на останньому Яринка таки зірвалася:

- Попередніх кого? - прошипіла вона, вперши руки в боки і пронизуючи молодика палаючим гнівом поглядом. – Коханок? Та скільки ж можна приплітати до нашої сім’ї цих жінок? Невже ніхто у цьому місті не вірить, що людина здатна змінитися, здатна позбутися старих звичок і бути просто щасливою поруч зі своєю сім’єю?..

З кожним словом гнів розвіювався, наче буря, що довго-довго збиралася, гриміла і блискала, лякаючи люд, і от нарешті відпустила стихію, виливаючись на землю стрімким потоком вологи.

- Невже я не варта того, щоб Орест забув про своїх колишніх? – прошепотіла, вдивляючись у спантеличене обличчя свого мимовільного слухача.