22.

Цей день настав! День, якого вона підсвідомо боялася. Пам’ять і досі підкидала фрагменти з їхньої минулої зустрічі. Пронизливий погляд сірих очей, зневажливо підтиснуті вуста, відверта недовіра… В чому вона провинилася?.. Чим заслужила таке відношення?..

От тільки відмовлятися було вже пізно. Карета повільно підкотила до знайомих уже східців, освітлених високими ліхтарями та оповитих квітами. Довкола яскравих вогників танцювали нічні метелики. Вечір лиш підступив до порогу, а їм уже кортить обпалити тендітні крильця. Наївні, вони й не знають, що за цим мерехтливим блиском немає більше нічого…

Тихо видихнувши, аби нарешті відпустити тривогу, Яринка вислизнула з екіпажу. Погляд мимоволі затримався на високій будівлі. Не так давно цей палац викликав у дівчини захват, а сьогодні здавалося, наче він загрозливо нависає над її головою, готовий будь-якої миті розчавити небажану гостю.

- Ходімо! – подав лікоть Орест, відволікаючи дружину від роздумів.

І вона пішла, натягнувши на обличчя ввічливу посмішку. Прекрасна, як ніколи, у новому розкішному вбранні, сяюча, та нажаль не від щастя… «Геть важкі думки! – наказала сама собі. – Сьогодні я буду сильною!»

Будинок гудів! Гості прибували безкінечним потоком. Фальшиві усмішки, що віддавали гіркотою в горлянці, липкі погляди, від яких хотілося сховатися, а ще краще помитися, брехливі привітання… Нічому в цьому світі не було віри! Шкода, що дівчина зрозуміла це так пізно…

- Мамо… - промовив бойовик, відволікаючи господиню свята від розмови з подругами.

- Оресте! – радісно вигукнула пані Яворська, обіймаючи сина та цілуючи в обидві щоки. Прекрасна, як завше! Якби не знання, що Ольга мати її чоловіка, дівчина нізащо б не дала їй більше тридцяти. – Рада тебе бачити! Я вже й не сподівалася, що ти коли-небудь згадаєш про моє свято!..

- Я нічого не забуваю, - заперечив Яворський, криво посміхнувшись. – І ти чудово знаєш, як я не люблю відвідувати усі ці гучні гуляння…

- Для матері міг би зробити виняток!.. – обурилася іменинниця.

- Пані Ольго, - вмішалася Яринка, помітивши, як швидко запульсувала жилка на шиї у чоловіка, - прийміть наші щирі вітання…

- А! Ярино! – з відвертою зневагою перевела на неї погляд свекруха, проте подарунок взяла. – Ти якась бліда. Невже ще й досі не одужала? Не розумію, як тобі взагалі вдалося потрапити під карету, вони ж такі повільні…

«Шкода, що не вмерла!» - читалося в сірих очах. Дівчина лише міцніше стисла кулаки, ніяким чином не реагуючи на провокацію.

- Уже все добре, - всміхнулася Яринка. – Не варто перейматися…

Хмикнувши, наче почула якусь нісенітницю, пані Ольга нарешті поглянула на пакунок у власних руках.

- Можна? – поцікавилася жінка, вказавши на зав’язки.

- Звісно! – знервовано посміхнувшись, Яринка затримала подих. Насправді, вона вже знала, що всередині, та від того хвилювалася не менше.

Шовкова стрічка зісковзнула з пакунку. Зашарудів папір, розгортаючись, а за мить в руки Яворської сковзнула яскрава, наче крила метелика, і така ж невагома хустка. Дивні квіткові узори спліталися між собою у неймовірний букет, заворожуючи не лише іменинницю, а й усіх присутніх.

«Ох!..» - почулося звідусіль. Голосні шепітки поповзли залою.

- Дякую… - здивовано підвівши погляд, прошепотіла пані Ольга. Здавалося, вона аж ніяк не чекала такого подарунку. І хоч Яринка абсолютно не розуміла, що такого у цьому розфарбованому шматку шовку, її дівоче серце щасливо затріпотіло, адже холодна свекруха раптом тепло їй посміхнулася...

Вечір продовжувався! Музика лунала, заволікаючи у танок все нові й нові пари. Хтось тихо пліткував, хтось, користуючись нагодою, вирішував свої справи, хтось заводив нові знайомства. Та насправді Яринку вражало інше! Орест, що минулого разу так безжально кинув її на поталу родичам, сьогодні весь час був поруч. Наче чорна скеля, мовчки височів над дружиною, одним лиш холодним поглядом відганяючи настирливих кавалерів, що раз по раз запрошували її до танку.

- Пані Ярино, ви як завше прекрасні! – несподівано виник поруч із ними Даміан. Самовпевнений, ідеально прилизаний, сяючи широкою посмішкою так, що не лише молоді панянки, а й досвідчені матрони не могли відвести погляду від молодика, він захопив дівочі пальчики у свої, невагомо цілуючи.

Присівши у ввічливому реверансі, Яворська невпевнено поглянула на чоловіка. Орест міцно зціпив зуби, заледве стримуючи лють. Блискавиці пронизували потемнілий погляд, готові будь-якої миті зірватися і вбити непроханого гостя.

- Оресте, ти сьогодні якийсь нервовий, - продовжував нагнітати ситуацію брат. – Не варто так хвилюватися, я не крастиму твою дружину! Принаймні сьогодні…

- Даміане!.. – прошипів Яворський крізь зціплені зуби.

- Облиш! – фиркнув молодик. – Тебе батько хотів бачити. Він зараз у себе… І не хвилюйся, я пригляну за своєю зовицею!..

Стривожено глянувши на дружину, чоловік все ж полишив її одну. Яринка лише мовчки провела Ореста поглядом. «Таки покинув!» - майнуло в голові. Але довго сумувати їй не дозволили…

- Потанцюємо? – запропонував Даміан, простягнувши долоню.

Дівчина лиш недовірливо відсахнулася. Нога давно загоїлася і вже зовсім не боліла, та співрозмовнику вона цього говорити не збиралася.