20.

«Вперте дівчисько! – розривали голову злі думки, доки він терпляче спостерігав за потугами Яринки. – У неї абсолютно відсутній інстинкт самозбереження! Адже постраждає!..» Не стерпів! Підхопив дружину на руки і притис до грудей. Така легка, майже невагома. «І куди тільки помістилося стільки гонору?..»

П’янкий аромат польових трав заповнив легені, збиваючи серце зі сталого ритму. Тонкі пальчики невагомо торкнулися оголених грудей, наче яскравий метелик пурхнув поруч, а Оресту здалося, що то блискавиця пронизала тіло аж до самих п’ят. Нутрощі в одну мить скрутило тугим клубком. Нестримне бажання пекучою лавою опустилося в низ живота, змушуючи чоловіка затамувати подих та міцно зціпити зуби. Якщо так продовжиться й далі, то бабуні не доведеться довго чекати на таких жаданих внуків!

- Боже, колись ти точно зведеш мене з розуму!.. – буркнув, збиваючи дружину з пантелику…

Дні, проведені з Яринкою, збігали так само швидко, як вода крізь пальці. ЇЇ щира посмішка, котрою дружина раз по раз винагороджувала бойовика, випадкові доторки, від яких вродливе обличчя заливав яскравий рум’янець, тихі розмови про усе на світі, були настільки привабливими, що Орест ловив себе на божевільній думці: він закохується! Коли саме та трохи дика, несмілива дівчинка встигла перетворитися у справжню панянку з вишуканими манерами та широким кругозором? Коли її світогляд встиг розростися до світових масштабів? Чому він раніше цього не помічав?..

Весна захопила столицю не лише на календарі. Місто ожило, завібрувало тим дивним передчуттям чогось неймовірного, казкового! Вулиці заполонили закохані парочки та молоді матусі, а поміж них снували продавці з великими кошиками квітів і різноманітних смаколиків.

Саме тому, сьогодні Орест повертався додому раніше, аби подарувати дружині шматочок весняного настрою, аби вкотре помилуватися її щасливою посмішкою… Вискочивши з екіпажу, та зручніше перехопивши букет, Яворський уже хотів було ввійти до будинку, коли вхідні двері раптово відчинилися.

- Оресте! – щасливо посміхаючись, вигукнув Даміан.

Ідеальна зачіска, дороге вбрання, начищені до блиску черевики. Молодик завітав до будинку бойовика не випадково! Та хоч якось відреагувати на це Орест не встиг. Оглянувши спантеличеного брата з ніг до голови, Яворський-молодший самовдоволено хмикнув.

- Радий був би потеревенити, та надто поспішаю, - лопотів, оминаючи господаря. - Тож, вибач!  Але я обов’язково ще якось зайду!

Одна мить і за Даміаном навіть слід простиг, залишивши по собі розлюченого до чортиків Ореста. Невідомі досі емоції переповнювали чоловіче серце через край. Ревнощі отруйною змією проповзли всередину, розриваючи його нутрощі на шматки. В очах темніло від люті!..

«Не зараз, Оресте! – переконував сам себе, ламаючи товсті стебла, наче папірець. – Не зараз!» Прогарчавши пораненим звіром, Яворський жбурнув на землю все, що залишилося від букету, і швидко пішов геть!

***

Все змінилося! Життя, яке раніше здавалося прямою дорогою, сьогодні нагадувало велетенські гойдалки. Мить і ти вгорі, високо-високо, наче вільний птах. Мить і тебе знову несе у прірву. От тільки на гойдалках ти можеш бути впевненим, що незабаром знову опинишся серед хмар… Шкода, що в житті все набагато складніше…

Орест більше не намагався уникати Яринки, а навіть навпаки. Він що ранку сам заносив дружину до їдальні, снідав, обговорюючи її плани на день, а тоді залишав на дивані у кабінеті, де вона могла займатися домашніми справами. На запитання, чому він їй це дозволяє, чоловік, загадково посміхаючись, відповідав: «Так від тебе менше шкоди!» І їй би образитись чи хоча б обуритись, адже вона не якась там маленька дівчинка, та обличчям чомусь розповзалася щаслива посмішка, а щічки заливав яскравий рум’янець.

Тихі вечірні розмови про все на світі, пронизливі, до мурах по тілу, погляди чорних очей, мимовільна усмішка на суворому обличчі… Чому Яринка раніше вважала його страшним? Адже Орест ніколи, жодного разу їй не зашкодив! За стриманою холодною зовнішністю ховається турботливий чоловік, якого вона наче пізнавала заново. Пізнавала і боялася зізнатися навіть самій собі: вона щаслива!..

Її «гойдалка» злетіла так високо, як ніколи. Серце шаленіло від нових почуттів, а душа тріпотіла, наче метелик над яскравим полум’ям. Шкода лиш, що вогонь виявився таким пекучим!

- Пані Ярино, який я радий знову вас бачити!

Даміан з’явився на порозі її будинку абсолютно неочікувано. Як завше, вродливий, ідеально вбраний та з посмішкою на обличчі. Здавалося б, що тут такого, адже вони родичі? Однак всередині раптом все обірвалося, наче її «гойдалка» стрімголов полетіла у прірву.

- Пане Яворський, - ввічливо усміхнулася господиня, полишаючи книгу, яку їй ще вранці залишив Орест. Сяк-так підвівшись, вона вказала гостеві на стілець навпроти. – Що привело вас до нашого будинку?

- Для чого вся ця офіційність, моя люба зовице? – розплився у ще ширшій посмішці Даміан. – Адже ми тепер близькі родичі, та й ви мені, якщо чесно, подобаєтеся! Оресту неймовірно пощастило відшукати для себе такий діамант. Вродлива, розумна, скромна та ще й хазяйновита… Не розумію, чого йому ще не вистачає?..

Присівши на місце, Яринка судомно розтерла холодні пальці. Серце шалено гепало в грудях, розганяючи кров по тілу, от тільки тепліше ніяк не ставало. Здавалося, наче десь там, під її ногами розступилася бездонна прірва, і до падіння в яку залишилася лише коротка мить.