18.

- Хто вона? – обурювалася Ольга Яворська, походжаючи розкішною блакитною вітальнею. – Де Орест відкопав цю недолугу дівицю? Хіба у столиці мало панянок, котрі б вартували прізвища Яворських? Так ні ж бо, він приволік ЇЇ! Хто ця Ярина і що вона зробила з моїм сином?..

- Ну, - відізвався Міколай, перегортаючи сторінки «Вісника», - ти це вже не перебільшуй, люба! Я власними вухами чув, як Процький-молодший скреготів зубами од заздрощів. Надто вже вродлива дружина дісталася його лютому недругові…

Від жартівливого тону чоловіка, Ольга лише ще більше скипіла.

- Мені байдуже, що говорить цей дурник! Чому саме мій Орест втрапив у таку халепу?..

- Мамо, Яринка дійсно чудова жінка, - раптом перескочив на сторону батька Даміан, що досі мовчки попивав каву в кутку кімнати. – Вона добра, ввічлива та економна, що, погодьтесь, не менш важливо!

- Ось!.. Ти чуєш, Міколаю? Ось!.. Вона точно відьма! – скривилася господиня дому, ткнувши пальцем в примовклого сина. – Он уже й Даміана приворожила… Горе нам!..

Картинно закотивши очі, жінка граційно присіла на отоманку, що так вдало виявилася поруч.

- Досить нагнітати! – до кімнати повагом увійшла пані Анна, змушуючи усіх присутніх підсвідомо підібратися.

- Але ж він навіть не запитав нашої думки!.. – аж підскочила на місці Ольга.

- Міколай мене теж не спитав, коли привів тебе до нашого будинку! – відрізала пані Яворська, вмощуючись на м’якому дивані та приймаючи чашку ароматного чаю від служниці. – І, як ти пам’ятаєш, я жодного разу не заперечила. В нашій сім’ї чоловіки самі обирають свою долю і ніхто не стане у них на заваді. Навіть ти! Тим паче, Ярина, хоч і не зі шляхти, та все ж доволі кмітлива. А її вроді незабаром заздритимуть усі місцеві панянки!..

- Ви надто довірливі, мамо, - похнюпилася жінка, відвертаючись до вікна. Сперечатися з жінкою, від якої досі залежить її майбутнє, було надто небезпечним.

Весело розсміявшись, пані Анна відклала чашку на столик і неспішно оглянула насторожених присутніх. Ще б пак, кожен в родині знав, якщо пані Яворська говорить, її потрібно слухати, бо двічі власниця добрячої половини соляних копалень в країні не повторює!

- Люба моя, невже ти дійсно думаєш, що я не слідкую за справами свого онука? – в спокійному голосі задзвенів метал. – Чи ти вважаєш мене геть старою та немічною, що не здатна відрізнити правду від брехні?.. Думаєш, з віком я втратила свій дар?.. Олю, я – емпат! Ми народжуємося з глибшим відчуттям світу, живемо і навіть помираємо, не втрачаючи своїх здібностей!.. Тож, не варто перейматися! Мої люди завше слідкують за спадкоємцем…

- Бабусю!.. – обурено вигукнув Даміан, привертаючи загальну увагу та руйнуючи гнітючу напругу в кімнаті.

- Не сердься, любчику, - лагідно всміхнулася стара, помахом руки викликаючи служницю, аби та замінила чай на свіжий. - Ти ж знаєш, я ніколи не ділила вас із Орестом і нікого не обділяла ні увагою, ні любов’ю. Та є речі, які повинен успадкувати лише маг…

- Так-так! – закотив очі молодик, жартома підморгуючи мовчазній матері. – Ваша особлива бібліотека… Знаю! Про неї уже років тридцять містом гуляють найрізноманітніші легенди. Не хвилюйтеся, я все розумію!

- От і добре, - полегшено видихнула жінка, задоволено відпиваючи ковток гарячого напою. – Олю, востаннє попереджаю, Яринку не чіпай! Її обрав Орест, тож сам з усім розбереться…

- Уже розібрався! – розсміявся Даміан, хапаючи з тарілки печиво і вмощуючись у крісло поруч з батьком. От тільки смакував молодик радше емоціями оточуючих, аніж смаколиком. – Вся столиця гуде!.. Хіба ви ще не чули?

- Про що ти? – насупилася пані Анна, порухом руки зупинивши готову зірватися в істерику невістку. – Не тягни, говори ясніше!

Обвівши родичів самовдоволеним поглядом, наче впевнюючись, що кожен з присутніх чітко його почує, Даміан продовжив:

- Орест уже тиждень, як пішов із дому! – шокував Яворський.

- Що? – схопилася за серце мати. Та Даміана це не спинило!

- Підозрюю, - продовжив молодик, - вони серйозно посварилися, якщо любий братик закрився від усього світу. Навіть його численні коханки не знають, куди він зник… Хоча, за деякими чутками, Орест зараз переховується у Калиновського!..

- Я повинна негайно з ним поговорити!.. - пробурмотіла бліда, наче стіна Ольга.

Скочивши на ноги, вона метушливо поправила сукню і вже збиралася вискочити з вітальні, коли біля порогу жінку наздогнав спокійний сильний голос:

- Ні! – підвелася пані Анна. – Я сама з ним поговорю!.. А ви мовчіть. І не смійте вмішуватися! Сподіваюся, все ще можна поправити…

***

Розлюченим вихором влетів до кабінету. Що вона собі дозволяє? Як посміла цікавитися його братом? Чому навіть зараз вона в першу чергу згадує Даміана? Хіба не він її чоловік?.. Хіба не він дав їй усе, що Яринка має?..

Хотів було, як за звичай, впасти у своє старе зручне крісло, що дісталося йому ще від покійного діда, коли в очі кинулася домова книга, а поруч кіпа рахунків. Оглянувся!.. А куди, в біса, подівся ЙОГО кабінет?..

Все, стіл, шафи, навіть шибки у вікнах, натерте до блиску. Папери акуратною стопкою зложені на краю стола. Книги на полицях розкладені не в алфавітному порядку, як раніше робила Марія, доки він не заборонив взагалі заходити до його «лігва», а за тематикою. Отже, той, хто вирішив влізти до його скарбниці, не полінився кожну з них розгорнути і бодай декілька рядків прочитати…