17.

Коли Яринка прийшла до тями, вона вже лежала у власному ліжку, а довкола метушилася Марія. Десь поруч тихо гомоніли чоловіки.

- Що трапилося? – прохрипіла дівчина пересохлим горлом. Голова страшенно боліла, аж сльози на очі наверталися.

- Пані! – вигукнула служниця, кинувшись до господині. – Ви прокинулися! Слава Небесам! Як ми за вас хвилювалися!..

- Пані Яворська, - перед очима виник уже не молодий чоловік з розкішними закрученими вусами та пенсне на гачкуватому носі, - як ви себе почуваєте? Щось болить?

- Голова, - прошепотіла дівчина, приймаючи від Марії чашку з гірким відваром.

- Це трави, аби зняти можливу нудоту, - пояснив незнайомець, спостерігаючи, як пацієнтка мілкими ковточками допиває відвар. – Будете приймати його наступні кілька днів. А зараз спробуйте поворушити лівою стопою…

- Ой! – скрикнула Яринка, коли лікар, а це був саме він, торкнувся гомілки.

- Чудово! – посміхнувся гість. – Перелому немає, лише розтяжіння. Накладемо вам тугу пов’язку. Декілька тижнів постільного режиму і будете, як новенька! Ну? І чого насупилися?

- Я не можу стільки лежати… - обізвалася Яворська, відвівши погляд. – У мене є обов’язки…

- Які там обов’язки? – обізвалася Марія, вперши руки в боки. – Ми з Адамом раніше якось без вас справлялися і тепер зможемо! А вам відпочинок потрібен. Будете лежати стільки, скільки пан лікар скаже!

Дівчина лиш посміхнулася у відповідь, промовчавши. Така опіка та увага на мить повернула її до батьківського дому і так тепло стало на душі, так затишно, наче знову потрапила у материнські обійми.

- Яринка! – гучний крик вирвав господиню зі спогадів. Серце схвильовано пропустило удар. – Адаме, де вона?

З коридору долинув гучний тупіт. Він поспішає! Невже хвилювався? Невже не байдужа?..

До кімнати вихором влетів Яворський. Розтріпаний, блідий, наче мрець, з переляканим очима, він метушливо оглядав присутніх, не в змозі хоч на комусь сфокусувати погляд.

- Оресте?..

***

 Той десяток хвилин, доки карета везла його додому, Яворському здався вічністю! Серце шалено гепало у грудях, а перед очима раз по раз виринали картинки з їхнього минулого. Великі світло-карі очі з краплинками справжнього золота, що так яскраво мерехтіли, коли вона посміхалася. Червоні соковиті вуста, від яких неможливо було відірвати погляду. Біла, майже прозора шкіра, до якої він так і не наважився торкнутися, хоч як свербіли долоні. Дитяча безпосередність та щирість, і зовсім не дитяча стійкість. Скільки їй уже довелося пережити? А скільки ще доведеться? Адже він зовсім не впевнений, що зможе так легко відпустити дружину, хоч як намагається про це не думати…

- Оресте, вибач… - від зацькованого погляду дружини в чоловіка на мить зупинилося серце. Невже вона його боїться?

- Яринко! – полегшено видихнув чоловік, присідаючи поруч на край ліжка. – Жива! Ти хоч уявляєш, як налякала мене? Коли я прочитав послання Адама, подумав, що сталося непоправне!..

- Вибачте! – вмішався управитель. – На той момент ще нічого не було відомо, тому…

- Про це ми поговоримо пізніше, Адаме! – суворо гаркнув бойовик, пронизавши чоловіка спопеляючим поглядом. – Лікарю?

Посміхнувшись, наче побачивши щось неймовірно цікаве для себе, пан Адамчук, один із найкращих лікарів столиці, а за сумісництвом добрий друг сімейства Яворських, простягнув Оресту папірець.

- Нічого серйозного, Оресте, - від спокійного глибокого голосу бойовика почало відпускати. – Розтягнення зв’язок та, ймовірно, струс мозку. Я написав для вас список необхідних ліків… Якщо пані Яворська не буде пручатися і дотримається постільного режиму, як було вже сказано раніше, через кілька тижнів вона повністю одужає!

- Я вас зрозумів, - кивнув Орест, підводячись. – Адаме, проведи пана до виходу!

А коли в кімнаті залишилися лиш вони удвох, чоловік дав нарешті волю почуттям:

- Поясни мені, будь ласка, - прогарчав він, повернувшись обличчям до вікна, аби хоч так приховати весь спектр емоцій, що переповнювали Яворського, - що ти забула на тому базарі?.. Тобі що, недостатньо продуктів, які закуповує Марія? Вона не смачно готує? Хочеш чогось нового? Якщо так, варто було лиш сказати і тобі б усе подали! Для чого ти ризикуєш власним здоров’ям? Ти хоч уявляєш, скільки у мене ворогів? Ти хоч розумієш, що кожен з них може зробити з тобою?..

Перевівши погляд на дружину, Орест запнувся. На ліжку сиділа геть бліда, аж до синяви, Яринка з великими, повними сліз очима, готовими от-от скотитися вниз по щоках. Пальці судомно стискали край простирадла, а бліді вуста почервоніли від крапель крові. Вона трималася, хоч як би важко не було!..

Глибоко вдихнувши, аби хоч трохи заспокоїтися, Яворський стомлено продовжив.

- Ти більше не проста сільська дівчинка з окраїн Дрімучого лісу, - прохрипів сухим горлом. - Ти – пані Яворська, одна з найбагатших і від того найбажаніших жінок столиці. З тобою будуть намагатися поладнати, захочуть звабити, маніпулювати, використати у власних ігрищах! Яринко, зрозумій, цей світ не менш небезпечний, аніж ваш повний нежиті ліс! Якщо не гірше… Тому, я тебе прошу, добре все зважуй, перш ніж щось робити, нікому не довіряй і остерігайся всіх, окрім Марії та Адама. В їхній вірності я можу бути впевнений!..