14.

- Ну? – не вгавала пані Яворська, не відводячи погляду. В холодних сірих очах хіба що блискавиці не мигтіли! – Я слухаю!

Знову залунала тиха музика. Гості заворушилися, повернувшись до своїх розмов. Та не помітити, як уважно вони прислухаються до слів непроханої гості, було б важко.

- З півночі… - запнулася Яринка, відвівши погляд. Соромно було обманювати власну свекруху, але й правду сказати не могла. – Ви, певно, й не чули ніколи про наше містечко…

Пані Ольга здивовано звела брови, та так, що бідній дівчині захотілося в цю ж мить провалитися крізь землю!

- Пан… Орест зупинявся в нашому шинку...

- І ти, звісно ж, не могла не скористатися таким моментом! Певно, ще й у ліжко сама до нього вскочила? – хмикнула жінка, гидливо підтиснувши вуста.

- Ні! – вжахнулася Яринка, притиснувши долоні до грудей, наче намагаючись сховати своє зранене серце. – Ні! Що ви таке кажете? Орест врятував мене від… смерті…

Знітилася!.. Хіба вона збрехала? Ні! Тоді чому ж так неприємно шкребе в грудях?

- Отже, врятував… - вирвав із роздумів жіночий голос. – І що? Отак одразу ж запропонував тобі одружитися? Дівчинко, ти мариш! Я ніколи в житті не повірю, що мій син здатен оженитися на першій зустрічній симпатичній панянці! Інакше, я б уже давно внуків бавила...

Заперечно похитала головою. Непрохані сльози душили, віднімаючи мову. Хотілося негайно втекти якомога далі від цих непривітних сірих очей! От тільки куди? Сама вибрала для себе таку долю, тож тепер терпи!

- Це я… - прохрипіла ледь чутно, опустивши голову та зціпивши кулаки.

- Що ти? – сердито перепитала Ольга. – Говори чіткіше! Скільки можна бурмотіти собі під ніс?

- Я…

- Досить! – перервав допит спокійний жіночий голос. Яринка аж здригнулася від сили, що в ньому пролунала. Вона й не помітила, коли до них підійшла поважна пані, обмахуючись віялом. – Олю, залиш дівчинку в спокої!..

- Мамо!.. – обурилася свекруха.

- Я сказала, облиш! – холодом обдало навіть Ольгу Яворську. Покірно схиливши голову, вона розвернулася на підборах і, голосно хмикнувши, пішла геть. – То як тебе звуть, люба?

- Яринка, - пискнула гостя.

- Отже, Яринка, - по доброму усміхнулася пані. – Не зважай на Ольгу! Вона хоч і виглядає суворою, та то все напускне. Надто береже репутацію сім’ї… Воно й не дивно, свого часу Міколай точно так само , нікого не спитавши, привіз її до мого будинку з якоїсь глухомані. Ох, наче вчора було… Ну, все! Іди, розважайся! Не гоже дружині мого онука киснути в кутку!

Отже, її прийняли! Можливо, тимчасово, та це вже щось.

Як тільки бабуся Ореста відійшла, до Яринки почали підходити й інші члени великої родини, а за ними друзі Яворських, знайомі, гості… Всі вони намагалися випитати у дівчини подробиці її знайомства з найбажанішим холостяком столиці, от тільки остання вперто мовчала.

Згодом почалися танці. Пари закружляли під звуки вальсу. Навіть її, бідну дівчину з села, котра лиш декілька днів тому вперше почула чарівну мелодію, кавалери  раз по раз запрошували до танцю. Всі, окрім її власного чоловіка…

Орест так і не з’явився. Серце боляче стискалося. Невже він покинув її наодинці із натовпом чужих людей?.. Це покарання?.. Але за що?.. За те, що спробувала перечити його наказу? Невже все, що їй довелося краєм вуха почути про Яворського, правда? Невже він дійсно тиран і гульвіса?..

- Що така вродлива панянка забула на холодному балконі? - почувся веселий чоловічий голос за спиною.

Яринка здригнулася, обертаючись. Вона лиш декілька хвилин тому втекла із задушного залу, аби хоч на мить залишитися наодинці з власними почуттями!

- Вийшла подихати свіжим повітрям… - невпевнено посміхнулася, розглядаючи вродливого блондина з теплою посмішкою на вустах. – Всередині надто… спекотно…

- Он як! – посміхнувшись ще ширше, чоловік впевнено наблизився. В сірих очах палав незрозумілий дівчині вогонь, від якого раптом стало незатишно. Спробувавши відступити, вона спиною відчула обпікаючий холод кам’яних перил. – Не варто тут затримуватися на довго… Адже на вулиці мороз, можна захворіти… А я не хотів би, щоб таке миле личко палало від жару!..

Нависнувши над гостею, наче скеля, незнайомець раптом прибрав з блідого обличчя неслухняне пасмо. Серце шалено гепало в грудях, намагаючись втекти, доки тіло оніміло від незрозумілого страху. Сірі очі закрили собою геть увесь світ, а гарячий подих обпік вуста…

- Ярино! – прогриміло, наче звідусіль, знайомим розлюченим голосом. – Що ти тут робиш?

Відскочивши від дівчини, наче ошпарений, молодик привітно посміхнувся палаючому люттю Яворському.

- Оресте, а ми тут знайомимося з твоєю дружиною! – весело защебетав блондин, навіть не дивлячись на бліду, наче мрець, Яринку.

- Сподіваюся, ви закінчили! – обпік його холодним поглядом бойовик. – Ходімо! Ми повертаємося додому!

***

Не зважаючи на всі свої переконання, він відчував провину за те, що покинув Яринку одну. Розумів, так потрібно, і все ж… Та це тривало рівно до того моменту, коли не побачив власну дружину в обіймах брата!