12.

Те, чого Яринка боялася найбільше, таки трапилося! Вона самотньо стояла посеред величезного залу, переповненого вельможним панством, кожною клітиною своєї шкіри відчуваючи недобрі пронизливі погляди.

- То звідки панянка до нас прибула?..

Все починалося добре. Зранку її розбудила Марія веселими небилицями та міськими плітками, що встигла почути на базарі. Сніданок на самоті (Яринці навіть здалося, що Орест останнім часом намагається її уникати) і тривалі приготування до вечірнього дійства. Зізнатися чесно, дівчина не зовсім розуміла, для чого потрібні були ті тортури, які їй довелося пережити, та коли в дім увійшли три панянки з великими шкіряними саквояжами, пручатися не стала.

Тож, як тільки на порозі її кімнати з’явився Яворський, Яринка зустріла чоловіка щирою посмішкою.

- Чудово! – сухо бовкнув Орест, оглянувши дружину з ніг до голови. – Карета чекає!

Від холодного погляду темних очей шкірою промчав морозець, а серце боляче стислося. Отже, йому не сподобалося!

Гірко посміхнувшись здивованій Марії, що якраз була у кімнаті, дівчина невпевнено поспішила слідом за бойовиком. Високі підбори хоч і зручного, проте незвичного взуття, змушували раз по раз запинатися, а довгий пишний поділ плутався між ногами. Здавалося, вона от-от впаде і зганьбить не лише себе, а й весь рід Яворських!

- Тобі варто було повчитися ходити на підборах! - зауважив Орест, коли карета нарешті рушила. – Сьогодні важливий день! Від того, яке враження ти справиш на моїх рідних, залежить усе подальше наше майбутнє… Мати з батьком навряд чи будуть проти! Вони вже декілька років вмовляють мене оженитися. А от бабуся… Пані Анна Яворська, особа з надто вираженим почуттям такту, як вона сама про себе говорить. Прискіплива до дрібниць та абсолютно не терпить, коли їй перечать. У свої вісімдесят вона одним лише поглядом любого, навіть найродовитішого шляхтича, запхне по самісінькі вуха у багнюку і змусить відчути себе непотребом. Тож, я тебе благаю, в її присутності старайся якомога більше мовчати і невинно посміхатися! Що ж до інших, то вони не важливі…

На вулиці швидко сутеніло. То тут, то там запалювалися ліхтарі. Перехожі неспішно прогулювалися обабіч дороги… Там, за вікном дорогої карети, здавалося, протікає зовсім інше життя! Просте, мирне, більш схоже на те, до якого вона звикла. Там посміхаються, коли хочеться, а не тоді, коли того вимагає етикет, радіють перед зустріччю з рідними та близькими, ігнорують безглузді правила і вдячні Богові за кожен прожитий день… Цікаво, вона ще хоч раз зможе відчути себе такою ж щасливою, якою була там?..

Величезний триповерховий будинок із сотнею вікон, барельєфами на стінах, колонами, що підпирають балкони та високими, не менш як два людських зрости, вхідними дверима. Не будинок, палац! Такої краси Яринка ще ніколи в своєму житті не бачила. Здавалося, вона потрапила на прийом до самого короля!..

Карета повільно під’їхала до широких мармурових сходів, освітлених живим вогнем, що весело витанцьовував у великих чашах. Лакеї, всі, як один, стрункі та прямі, в однаковому одязі, зустрічали гостей біля входу. А зсередини вже лунала приємна мелодія. Вечір розпочався! Залишається лише постаратися нічого не зіпсувати!

***

«Бовдур!» – сердився сам на себе. Який же він бовдур! Міг би й сам здогадатися, що відьомське прокляття одним лише вінчанням не зняти! Ритуал, от що потрібно! Але для цього йому доведеться порушити власну обіцянку, поступитися гордістю і змусити Яринку лягти з ним у ліжко... Хіба це єдиний вихід?.. Ні! Ні! І ще раз ні! Він обов’язково щось придумає. А поки що варто триматися від дівчини якомога далі, аби не нашкодити ні їй, ні собі!

І Орест тримався! Він зникав з дому вдосвіта і повертався пізно ночі, аби лишень не спокуситися легкою здобиччю і не скористатися своїм правом на дружину. Адже це його право!.. Хіба ні?

Гнилі думки, підсилені яскравими сновидіннями, що останнім часом не давали спокою, розганяли тілом кров, змушуючи палати зсередини, згорати від обпікаючої хіті. Пальці судомно стискали простирадла, коли пригадував тонкий стан в його руках і солодкий аромат квітучого поля. Медові очі ввижалися на кожному кроці, наче переслідуючи чоловіка і вдень, і вночі… Якби Яворський не був упевнений, що Яринка не володіє навіть крихтою магії, вирішив би, що дівчина його приворожила. Але, ж ні!..

- Думаю, це прокляття! – підтвердив його підозри Калиновський.

Недільного ранку вони сиділи в кабінеті ректора, ігноруючи кіпу важливих документів, якими збирався зайнятися голова Академії.

- Навіть не сумнівався в тому! – прогарчав Яворський, відпиваючи з чашки міцну чорну каву. Останнім часом це єдине, що рятувало його після безсонних ночей. – Питання в іншому, як ослабити його дію? Бо такими темпами я скоро збожеволію!

- Ну, - посміхнувся Богдан, підкурюючи сигарету, - у тебе є декілька варіантів. Найпростіший ти й сам знаєш…

- Я не спокушатиму її! – визвірився бойовик, скочивши на ноги та розпліскуючи напій.

- Сядь! – ректор обірвав на пів слові хвилю обурення. – Я ще не закінчив!.. Є інший варіант. Вам потрібно розлучитися!

- Думаєш, це допоможе? – з сумнівом перепитав бойовик, уже ні на що не сподіваючись.

- Не впевнений, що прокляття спаде, - хмикнув чоловік, - але є великі шанси, що воно повернеться до свого початкового стану.