11.

Весь день Яринка не знаходила собі місця! Слова, що Яворський кинув у салоні, ніяк не йшли з голови… Невже він дійсно представить її своїй родині? Так швидко та несподівано?..

Зрештою, а на що вона розраховувала? Що абсолютно незнайомий, проте страшенно благородний чоловік врятує її від ганьби і при цьому взамін нічого не попрохає? Що все життя ховатиметься за стінами чужого будинку?.. Дурня! Орест має повне право вимагати від дружини не лише розуміння, а й покори. І вона скориться, аби лишень не зганьбити чоловіка перед благородними панами…

Час до вечора тягнувся, наче слимак по кукурудзі. Навіть заняття з викладачами здалися надто виснажливими, не кажучи вже про домашні справи. Аби відволіктися від тривожних думок, що роїлися в голові, наче бджоли у вулику, спробувала щось приготувати на вечерю. Байдуже що, аби лишень руки були зайняті! Та де там? Порізала палець і спалила печеню! Тітка Марія не сварила, проте зі свого царства швидко виштовхала. Хотіла випрати білизну, та тут уже Адам суворо насупив брови. «Не гоже пані брудну роботу робити!..» Від хвилювання заледве стримувалася, аби не гризти нігті. Дурна звичка залишилася ще з дитинства, коли її одного разу злякав сусідський собака. Тож не дивно, що як тільки Яринка почула в коридорі знайомі кроки та голос Ореста, вона прожогом кинулася до дверей.

Вискочивши зі своєї кімнати, дівчина на повному ходу налетіла на чоловіка. Сильні руки вмить охопили тонкий стан і притисли до широких грудей. В ніс одразу ж вдарив аромат тютюну та соснової смоли впереміш із нотками чогось ароматного і невідомого. Головою Яринка розуміла, що Яворський схопив її лише від несподіванки та ще аби не впасти. Але дурне серце все одно  зайшлося, наче дика голубка в тісній клітці, заледве не вилітаючи з грудей.

- Кудись поспішаєш? – поцікавився чоловік, не розтискаючи обіймів.

- До в-вас… - прошепотіла дівчина, несміливо звівши погляд. Здалося, чи в темних, наче сама ніч, очах промайнули веселі іскорки. – Хочу поговорити з вами… про ті слова, кинуті вранці…

Яворський вмить перемінився в обличчі. Підтиснувши вуста, він швидко відпустив Яринку і направився до своєї кімнати:

- Немає чого обговорювати! – відрізав він, навіть не намагаючись вислухати дружину. – Я вже попередив рідних, що прийду не сам, і не збираюся змінювати свого рішення! Зрештою, ти ж не думала, що лише я виконуватиму умови нашої домовленості? Вони двосторонні, якщо ти цього не зрозуміла одразу. Тож будь ласкавою, просто виконуй свої обов’язки і не переч!

Останнє Орест не просто сказав, а прогарчав, наче дикий звір!

- Я зрозуміла… - прошепотіла дівчина, опустивши голову. Серце боляче відгукувалося на кожне його слово, ніби хто раз по раз відвішував їй дзвінкого ляпаса.

- Тоді, будь ласка, зачини двері з того боку! – відвернувшись, кинув чоловік. - Я хотів би відпочити!

***

Двері тихо скрипнули за спиною. Пішла…

В грудях неприємно стислося. І чого він так агресивно відреагував на її супротив? Адже знав, Яринка ще не готова до такого серйозного кроку. Знав, що вона пручатиметься, зову проявить характер… Хоч, можливо, саме цього він потай бажав? Побачити ту саму дівчину, котру зустрів на сільській дорозі, замерзлу, проте не зломлену! А що натомість? Промовчала! Погодилася і навіть слова не мовила! Хіба цього він хотів? Навряд…

Важко присів на ліжко, впустивши голову на долоні. Пальці жорстко смикнули густе волосся, скуйовджуючи ідеальну зачіску. Що з ним коїться? Як би міцно не заплющував очі, все ще бачив сповнені переляку медові очі і розтулені у скрику вуста, а подих перехоплювало від ледь відчутного аромату, що вмить переносив думками до квітучого поля, обігрітого літнім сонцем.

- До біса! – прогарчав сам до себе, підводячись.

Єдине, що йому зараз було потрібно, це зникнути з власного дому, і Орест точно знав, де його завше чекають!..

Свіжий сніг скрипів під колесами карети, коли він проїжджав повз замкнені крамниці та темні вікна будинків. В тьмяному світлі ліхтарів час від часу безшумно прослизали тіні останніх перехожих. Місто засинало! І лиш інколи десь неподалік чулися чіткі вивірені кроки патрульних вартових.

Салон пані Даяни зустрів свого відвідувача тьмяним світлом магічних світильників, важкими темними портьєрами, що додавали атмосфері загадковості, та ароматом дорогих сигарет. Заклад, що вдень приймав вибагливих панночок і поважних пані, ввечері перетворювався на місце, де як одинокі, так і жонаті чоловіки могли не лише побесідувати, а й задовольнити усі свої потаємні бажання. То тут, то там, у темних закутках чувся шепіт та веселий сміх, а зіркою вечора, як завше, виступала сама Даяна!

- Оресте! – наче пава, випливла до нього власниця салону. – От кого точно не чекала побачити…

Сумна посмішка, абсолютно не схожа на ту, якою коханка раніше його зустрічала, неприємно полоснула по самолюбству.

- Чому ж? – награно здивувався Яворський. – Хіба я не казав, що неодмінно зайду?

- Казав, - погодилася жінка, тим не менш, не запрошуючи гостя увійти. – От тільки я не впевнена, чи хочу тебе тут бачити…

Орест аж отетерів від почутого. Чого-чого, а такого від Даяни він не чекав!

- Не зрозумів? – спалахнув бойовик, привертаючи загальну увагу.