7.

Дорога рушником стелилася під колеса карети, залишаючи позаду минуле. І батьків, що тихо втирали мокрі очі, і подружок, що веселою піснею проводжали Яринку в далекий путь, і сусідів, котрі заздрісно оглядали багате придане. Навіть Олена вийшла з хати поглянути на молодят, коли вони проїжджали повз. Похмура, наче грозова хмара, вона уважно стежила за каретою, аж доки та не сховалася за поворотом. Невже боялася, що дівчина передумає та повернеться назад, заважати її щастю? Даремно хвилювалася! Тепер Яринці дороги до села немає. Тепер її майбутнє в далекій невідомій столиці, про яку по селу багато чуток гуляло, та не завжди хороших…

Орест всю дорогу мовчав, дрімаючи в кутку, доки його новоспечена дружина з цікавістю розглядала пейзажі. Ще б пак, Яринка ніколи не була далі сусіднього села, і те випадково. А тут цілий новий світ! І що, що за мутним віконцем лиш сніг та поля, все краще, ніж напівтемна коробка на колесах. Не звикла дівчина до такого, вже краще звичайний сільський віз! Там хоч зіскочити можна, як яка халепа, а тут? Якщо, не приведи Господь, перевернуться, хто їх витягне? Так і сидітимуть замкнені до весни!..

Такі дурні думки турбували Яринку рівно до тієї пори, як вони в’їхали в місто. А далі… Далі вона й забула, як то, думати! Очі розбігалися від побаченої краси! Широкі, вимощені каменем вулиці освітлювали ліхтарі. Сотні, якщо не тисячі будинків у декілька поверхів проводжали перехожих світлом у вікнах. То тут – то там здіймалися до неба акуратно підстрижені дерева, прикрашені дрібними сяючими кульками. Незважаючи на пізній час, місто продовжувало жити своїм життям.

За якийсь час карета повільно зупинилась біля одного із будинків, вхід якого виходив просто на вулицю. Ні тобі тину, ні садочка, ні собаки чи птиці якої. «А як же тут господарство тримати? – міркувала Яринка, полишаючи транспорт з ввічливою допомогою чоловіка. – А прання куди виносити? Не перед людські ж очі спіднє вісити?..»

- Проходь, будь ласка! – відчинив вхідні двері Орест, пропускаючи дружину вперед. – Зараз швидко познайомлю тебе зі слугами і спати! Я страшенно втомився…

З вулиці вони одразу ж потрапили до великої кімнати, прикрашеної кольоровими тканинами, картинами та канделябрами на стінах, дорогими меблями та дзеркалами. А на зустріч господареві рухався уже не молодий, але ще доволі чіпкий чоловік, років шістдесяти чи може й більше. Високий та прямий, ніби палку проковтнув, він лише похапцем оглянув Яринку, повністю повернувши свою увагу Орестові.

- Вибачте, пане, ми на вас не чекали…

- Облиш, Адаме! – обірвав потуги чоловіка господар. – Хочу познайомити тебе зі своєю дружиною…

В Адама від останнього аж очі заледве не повипадали, а густі, з сивиною, брови полізли десь аж під чуба. «Матінко Божа, - бідкалася в думках дівчина, - аби лишень його серце не схопило від такої новини!»

- Це Ярина! – продовжив панич, не помічаючи здивування слуги. - З сьогоднішнього дня моя дружина і твоя пані. Завтра обов’язково познайомиш її з Марією, покажеш тут усе і введеш в курс справи. Яринка не навчена вести господарство по… міському…

Викрутився! Бо від почутого звинувачення у дружини  аж жовна зарухалися.

- Тож, усе розкажеш. І… підбери для неї хорошого вчителя по етикету! – продовжував шокувати Орест. – Нам не раз доведеться виходити в світ. Не хочу, щоб над дівчиною знущалися місцеві матрони!

Проронивши останнє, Орест повільно побрів широкими сходами на другий поверх.

- О! Так! – обернувся десь на середині. – Посели мою дружину в сусідню зі мною кімнату. Знаю, вона у вас завжди прибрана! Добраніч!

А невдовзі чоловік спокійно зник за поворотом.

- Кхм!.. – прочистив горлянку Адам. - Ну, що ж, пані Ярино, ходімо, проведу вас до кімнати. Ви, певно, голодні з дороги? Зараз Марія принесе вам перекусити і підготує ванну… А я, піду… кхм… речі принесу… Так…

***

Сон не йшов, хоч очі й злипалися. Та варто лиш було стулити повіки, як в голові одразу ж виринав образ Яринки. Вродлива, добра, ніжна і абсолютно не схожа на тих жінок, що досі приваблювали Ореста. Вона заслуговувала кращого чоловіка! Такого, який буде її кохати, оберігати та піклуватися про неї… Що ж, він може пообіцяти хіба що останнє!

Покрутившись ще трохи, Орест не витерпів. Підвівся та побрів одягатися. Коли сон не йшов, було у нього місце, де і думки можна було до ладу привести, і гарно провести час.

«П’яний папуга» один із кращих закладів міста, в тому сенсі, що тут збиралася не лише багата публіка, котра бажала на деякий час позбутися своїх регалій, а й тому, що все, що відбувалося в «папузі», на завжди залишалося там. Яворського в закладі добре знали, тож ні для кого не стала дивиною його поява.

- Як завжди! – махнув кремезному чолов’язі, що в цьому закладі не лише розливав напої, а й інколи проводжав занадто «нахабних» відвідувачів до виходу.

- Які люди! – почулося п’яненьке збоку. – Невже це сам пан Яворський завітав?

- І тобі доброї ночі, Владиславе, - сьорбнувши з широкого келиха янтарної рідини, що одразу ж обпекла горло, відповів чоловік.

- А я чув, тебе в якусь глухомань зі слали, - хихотів невисокий, худорлявий хлищ.

Владислав Процький, працював на кафедрі прикладної магії і щиро ненавидів Ореста. За що? Та, певно, за все! Починаючи з раннього дитинства, коли їм доводилося проводити разом час в дитячих кімнатах, доки їхні матері вкотре ділилися світськими плітками, і до моменту спільного навчання в Академії Магії Владислав вбачав у Оресті загрозу для себе. Ні його миролюбне ставлення до старого знайомого, ні відверте ігнорування не покращували ситуації. Здавалося, Процький уже й сам забув, за що не злюбив бойовика, хоч вперто продовжував гнути свою лінію.