6.

До весілля готувалося все село! Де ж це таке бачено, щоб шляхтич, та ще й вчений маг, брав у дружини просту сільську дівку? А Ореста наче з ланцюга спустили, то тканини дорогої до хати Яринки принесе, то прикраси золоті аж в самій столиці замовить! Опікає наречену з усіх боків, наче голуб голубку, та так, що місцеві кумасі-пліткарки на гузна від того дива падають. І лиш Яринка не радіє, бо знає, все те не справжнє. А як інакше? Не кохає її наречений, лише попри очі людські те робить. Хоча, не їй руки заламувати, бо навіть на таке вона не заслуговувала…

А як настав час вінчання, одягла дівчина свою вишиванку, котру готувала для весілля з іншим, віночком червоним в останнє прикрасила світле волосся та й пішла до церкви. Сніг скрипів під ногами. Люд гомонів за спиною. Пісень весільних подружки затягнули, аж у вухах дзвеніло. А поруч Орест, наче чорна хмара, не радіє, навіть не всміхнеться. Серце гучно в грудях гепає, невже біду передчуває? Невже передумав? Покине її біля вівтаря?

Та не за те вона хвилювалася! Якби знала свою біду, вряд чи з хати б вийшла!

Он уже й церква показалася, східці ялиновим гіллям та червоними стрічками прибрані. Коли перед їхньою процесією вискочив чоловік. Розтріпаний, без тулуба, шапка на ніс сповзла, ноги заплітаються, ледве стоїть. Приглянувшись уважніше, Яринка аж за серце схопилася!

- Микола… – прошепотіла побілілими вустами.

- Не йди! – прогарчав п’яним голосом колишній наречений, заледве не впавши, коли спробував поправити шапку.

- Миколо, що ти тут робиш? – скрикнула. Хотілося підхопити його під лікоть, допомогти, але не змогла. Ноги наче приросли до місця. Як би боляче не було бачити коханого таким, дівчина добре пам’ятала, що більше він їй не належить. У нього тепер інша жінка!

- Не-е виходь за нього, Яринко! – горлав чоловік, не помічаючи шокованих поглядів гостей. – Він тебе не кохає, чує-єш? Не кохає!..

Орест аж зубами скрипнув, проте з місця не зійшов. Навіть не ворухнувся.

- А хто кохає? – гірко всміхнулася наречена. Очі защіпали непрохані сльози. Не час їм литися! Не зараз і не тут! Вона ще встигне поплакати, і за втраченим коханням, і за долею, котру так довго вимолювала, і за безтурботним дитинством… - Мовчиш?.. Іди додому, Миколо, тебе жінка чекає!

Похиливши голову, чоловік відступив з дороги. Мовчав! Не зізнався, не прохав прощення, не обіцяв розлучитися… Лиш вимагав! А що взамін? Довіку в старих дівах ходити та від людей очі ховати? Хіба вона такого заслужила?.. Ні!

Підтиснувши вуста, Яринка рушила далі. А за спиною лише вітер зимовий у вітах гудів та сніг скрипів під чоботами у гостей. Ніхто більше й слова не зронив, аж до самої церкви.

Вийшла молода на городчика,

Тай до зіллячка свого,

Тай рве барвінок собі на вінок,

Тай жалібненько й плаче.

А за нев – за нев її ненечко:

«Чо ж ти, донечко, й плачеш?

Ой, чи жаль тобі подвір’я сего,

Чи мене – старенького?»

«Ой, не жаль мені подвір’я сего,

Ані Вас – старенького,

Лишень жаль мені за русу косу,

За дівоцьку ношу.

Дівки гуляють, дівки гуляють,

Лиш мене не приймають

Ні до дівочок, ні до жіночок,

Лиш під золотий віночок.»

(Українська народна весільна пісня)

Дзвони дзвонять на все село, аж голуби в небо пурхнули. Холодне сонце сліпить крізь розмальовані білим шибки. Стара підлога скрипить під ногами, доки лине молитва до небес. Вінчається пара молода, та не щиро клянеться, бо ж немає в їхніх серцях нічого, окрім довіри. Та й чи справжня та довіра? Чи втримає їх разом не лиш у щасті мирському, а й у скруті? Хто його зна? Час покаже!..

***

Орест якраз одягав білу сорочку, розшиту кольоровими нитками. За таку в столиці можна добрі гроші взяти, а тут йому Яринка її просто так подарувала, як весільний дарунок. Щира дівчина, не жадібна ні до грошей його, ні до золотих брязкалець. Бачив, як байдуже вона дивилася на багаті дари. Та це не погано! Можливо, з часом із неї дійсно вийде хороша господиня його будинку. А як ні, то він тримати не стане! Відпустить, як тільки дівчина знайде для себе хорошого чоловіка.

- То це таки правда! – ввірвався до кімнати молодий чоловік, років тридцяти, з яскравою зовнішністю та з далеку помітним характером гульвіси.

- Правда, - спокійно погодився Орест, поправляючи вбрання перед дзеркалом. – Добре, що ти так швидко приїхав. Хочу забрати Яринку до столиці сьогодні ж!

Здивовано звівши брови, гість вмостився на стільці коло накритого столу. Сніданок подали ще годину тому, та чоловікові й шматок до горла не ліз. Наче й не хвилюється, а дурне передчуття ніяк не відпускає.

- До чого поспіх? – хрумкотів наливним яблуком старий знайомий.

- Ще не знаю, - буркнув. І тим не менш, друг його зрозумів. – Погода налагодилася, тому завтра ж вирушайте на полювання. Нехай хлопчаки розважаться, а то вони вже два тижні місцевим двори чистять…