5.

За клопотами не з чулися, як настав святвечір. З часу їхньої домовленості, Яринка більше не плакала, та й настрій у дівчини помітно покращився. А як інакше, коли тепер їй не доведеться боятися підвести очі на людей. Тепер вона не зраджена і покинута, тепер вона справжня наречена!

Орест явився ще до зорі. З калачем у руках та в’язкою запашних бубликів, він по-простому завітав до хати. «І не скажеш, що шляхтич!» - всміхалася сама до себе Яринка, доки батьки приймали гостинці. А як сіли до столу, та почали вечеряти, двері до хати раптом відчинилися.

- Яринко! Яринко! - весело всміхаючись, залетіла до кімнати Марічка. Щічки червоні, наче маки, а з хустки сніг сиплеться. – Ходімо швидше з нами, колядувати!.. Ой! А у вас гості…

Помітивши Ореста, дівчина аж отетеріла, забувши, чого й прийшла.

- Марічко, - ніяково всміхнулася Яринка, підводячись, - це Орест, мій… наречений…

- Оце так… - присівши на край лавки, гостя аж рота розкрила. – То правду кажуть, що староста селом сватів водив… То ти як, колядувати підеш?

Схопившись, дівчина метушливо поправила розшитий білим хутром жупан та хустку.

- Ні, - відвернулася Яринка, уявивши, як зустріне на вулиці Олену з Миколою. Адже вони точно підуть колядувати! – Не можу! В нас гості…

- А мене візьмете? – раптом схопивши наречену за холодну долоню, вмішався в розмову Орест. – Я ще ніколи в житті не колядував!

І стільки вогню палало в темному погляді, стільки веселощів, що дівчина несвідомо кивнула.

- Чудово! – зрадів гість, підводячись. – Тоді ми зараз одягнемося і наздоженемо вас!

На тому й порішили. Мати лише невдоволено сопіла, та сказати нічого не могла. Раз наречений звелів, перечити не слід!

А коли нарешті вийшли з хоти, чоловік притримав Яринку за руку.

- Не хвилюйся, - зазираючи їй в очі, промовив, - Я буду поруч!

Полегшено видихнула, бо щиро повірила, буде! Не покине, не залишить на поталу, підтримає у всьому! В грудях, там де ще нещодавно, зіяла чорна діра, загорівся маленький, ледь помітний, проте дуже теплий вогник. Ні, це не кохання! Це щось набагато більше… Довіра!

***

Колядування! Орест нізащо б не пішов займатися такими дурницями, якби не Яринка і бажання втерти носа тому Миколі. Де він, а де коляда? Ніколи не розумів бажання людей вірити у невидиму істоту, котра вирішує чужі долі. Але й власної думки нікому не нав’язував. Кожен має право вірити, у що забажає! Проте саме зараз, щось глибоко всередині нього твердо вирішило помститися за тендітну дівчину.  

Мовчки слідував за вертепом, навіть не вслухаючись у пісні, доки не натрапив на своїх.

- Пане Оресте, і ви тут! – його студенти прямували з точно такою ж компанією молоді з другого кінця села. – Невже також вирішили до тутешніх дівчат позалицятися?

- Та які дівчата? – ображено глянувши на його наречену, буркнув невдоволено Тимош. – Он і Яринка тут. То правду кажуть, що ви оженитися надумали?

- Та не може такого бути! – за галділи майбутні смертники. – Нашого пана Ореста хіба мертвого до вінця затягнути можна… А-ха-ха!..

- Досить!– грізно глянув на хлопців чоловік, аж ті голови в плечі повтягували. - Пили?

- Ні! – пискнули, відступаючи. Правильно роблять, адже добре знають, що за спокійним виглядом Ореста ховається не лише твердий характер, а й жорстокий тиран. Якщо вже його розізлити, непереливки буде всім!

- Зранку відкинете сніг довкола села і по кожній вулиці, аби не мололи зайвого! – гаркнув чоловік, прямуючи за Яринкою. – І щоб ніякої магії!

- Ну, ні… - заскиглили студенти, та їх уже ніхто не слухав.

А тим часом до колядників доєдналися ті, на кого й чекав чародій.

Схопивши Яринку за долоню, чоловік ближче підтягнув дівчину до себе. Бачив, як зблідло її обличчя, як з медових очей поволі зникає радість, а пальці судомно стискаються в кулаки. Бореться, хоч їй і болить!

- Ти познайомиш нас, Яринко? – зверхньо поглядаючи на його наречену, до них підійшла вже бачена раніше пара. – А то минулого разу все вийшло настільки спонтанно…

Відчув на собі злісний пронизливий погляд. Микола свердлив його, наче намагався тут на місці придушити. От тільки Орест не із слабкодухих. Він таких нікчемних кавалерів однією лівою розганяє від своїх жінок. А Яринка тепер його, адже вона довірилася, змогла! Така тендітна, що здається, зламаєш однією рукою, і така ніжна, що хочеться сховати від усього світу. Орест не розумів, що з ним коїться, та й не хотів розуміти. Він всім нутром відчував, що повинен захистити цю дівчину, бо вона того варта!

- А чому б не познайомитися? – хвацько обійнявши дівчину за талію, ближче пригорнув її до себе. Яринка не пручалася, лише сховала обличчя у нього на грудях. – Орест Яворський, завідувач кафедри бойової магії в столичній Академії Магії…

- Чи не з тих ви Яворських, що володіють соляними шахтами? – проскрипів крізь зуби Микола, дивуючи оточуючих, що й забули про свої пісні та уважно прислухалися до дійства.

- З тих самих, - хмикнув Орест, адже суперника вразила не його робота, а статки його сім’ї.