4.

Сніг скрипів під ногами, коли поверталася до хати, та Яринка цього й не помічала. Серце шалено гепало в грудях, а в голові крутилися сотні думок. Як сказати батькам? Як пояснити подругам? Чи впорається? А що, як не вдасться? Що, як задум розкриють? Тоді доведеться в усьому зізнатися? Хіба це не буде ще гіршою ганьбою? Чи не пізно ще відступити?..

- Ти де так довго була? – накинулася з порога мати. – Я вже й батька відправила, аби тебе знайшов!

- У шинку, - видихнула, доки не передумала.

- Знайшла, куди ходити! – обурилася жінка, накриваючи на стіл. – Хочеш, аби Ганька провідала про нашу біду і по всьому селу рознесла? Тільки цього нам бракувало! Я й так не знаю, як сусідам в очі дивитися…

- Ні, - перебила материн монолог, котрий міг затягнутися на декілька годин. – З нареченим зустрічалася!

Параска так і завмерла з мискою борщу в руках.

- Микола приїхав? – запитала пошепки, повернувшись до роботи. Яринка зрозуміла, матері болить не менше, аніж їй.

- Ні, - похитала головою, готуючись до страшного. – З іншим…

- Яким іншим? – нахмурилася жінка, присідаючи поруч на лавку. – Говори ясніше! Чого вола тягнеш?

- Ввечері побачите, - криво посміхнулася, заледве стримуючи непрохані сльози. Чомусь, коли вона була поруч із Орестом, посміхатися було легше. – І скажіть батькові, нехай підготується. Свати прийдуть…

А над вечір у двері постукали. Свати прийшли! Староста, пан Орест та ще якийсь молодик, вони мовчки ввійшли, вклонилися та попрохали руки Яринки. Ні тобі пісень, ні жартів, ні примовок. Тихо, спокійно. Теля на базарі і те веселіше продають! А тут донька заміж виходить… Та не могла Параска радіти, в грудях пекло від страху за рідну дитину! І відмовити не могла, бо залишити її до скону одинокою ще гірше…

- Ти пробач мені, доню, що не змогла дати тобі кращого майбутнього, - втираючи гіркі сльози, прошепотіла жінка, коли гості пішли. – Бачить Бог, не цього я для тебе хотіла!..

- Ну, чого ви, мамо? – обійняла згорблену жінку Яринка. – Все добре! Немає в тому вашої вини, я сама собі таку долю вибрала. Пан Орест не погана людина, він мене не образить!

Не повірила мати, та сперечатися більше не стала. А незабаром, якраз до Різдва, в село повернувся Микола. З самого ранку в кожній хаті гуло, як у вулику. Де ж таке бачено: покинув наречену та одружився з городською павою!

- Яриночко! – влетіла до хати схвильована Марічка. – Яриночко, що ж то коїться? Як же так?..

- Все добре, подружко, - сумно всміхнулася дівчина, пораючись коло печі. – Я давно знаю…

- І мовчала? – обурилася дівчина, вмить забуваючи про все на світі.

- А що було казати? – опустила голову. От уже тиждень, як вона заручена з іншим, та від того аж ніяк не легше. Та й сам пан Орест більше не заходить. Хоч би не передумав!.. – Що Микола зрадив мене? Проміняв на кращу, забувши всі свої обіцянки?.. Не хочу більше про це думати! Досить того, що все село гудітиме…

На тому й сталося. Марічка пішла, а у Яринки геть руки опустилися.

- Тримай! – вручила вузлика мати. – Однесеш нареченому пиріжки. Нехай знає, яка ти в нього господиня!

- Для чого, мамо? – схопилася з лавки дівчина. – Тітка Ганна у шинку ще кращих напече!..

- Неси, не кисни тут! – гримнула жінка, підтиснувши вуста.

Не стала сперечатися, пішла. Дурні думки лізли в голову, доки швидко бігла вулицею. Люд порався по господарству, тож щиро сподівалася нікого на своєму шляху не зустріти. Проте доля була іншої на те думки.

- Яринко, чи ж то ти? – почула незнайомий дзвінкий жіночий голос.

Звела погляд і оторопіла! Навпроти неї, просто із шинку вийшов Микола. Її Микола! А поруч дівчина в дорогому вбранні. Вродлива, круглолиця, погляд гострий, аж пронизує, наче заколоти намагається. Та куди вже колоти, коли з її серця одне решето?

- Не впізнаєш? – продовжила весело всміхатися Миколина дружина. І щось таке знайоме було в цій посмішці, наче спогад з дитинства.

- Оленко? – пробурмотіла, раптом пригадавши свою найкращу подружку. Колись, дуже давно, вони втрьох з Миколою разом гралися, разом окраєць хліба ділили. Та пізніше батько Олени спродав господарство і переїхав до міста, а більше вони й не бачилися.

- Таки впізнала! – хмикнула пава, здерши носа та розправивши плечі. Куди й ділася показна приязність!

- То це ти… - прошепотіла білими, наче сніг вустами. В голові паморочилося, а перед очима танцювали темні плями. А й справді, тоді, ще в дитинстві, Олені подобався її Микола, та хлопець був непохитним, лиш за Яринкою ходив.

- Відібрала у тебе Миколу? – злісно всміхнулася колишня подруга. – Я! А чого ти хотіла? Я завше його кохала! Щиро, а не так, як ти, заради грошей!

- Що?.. – заледве витиснула із себе ослаблим голосом.

- Я знала, що рано чи пізно він зрозуміє, ти – звичайна фальшивка! – боляче колола Олена. Коханий лиш мовчки відводив погляд. Соромиться її! – Ти не варта такого чоловіка, як Микола! Тепер довіку в дівках ходитимеш!..

У вухах зашуміло. Здалося, земля пішла з під ніг і от-от вона впаде, коди двері корчми з гуркотом відчинилися.