3.

Яринка сама не розуміла, що на неї найшло. Адже ніколи так зухвало себе не поводила, тим паче з незнайомцями. А тут таке!

Вдома нічого не розповіла. Та й що казати? Все одно не погодиться. Тому вирішила зранку відшукати свого рятівника і повернути йому плащ, а поки мовчки повернулася до роботи. Не розуміючи себе, вперто продовжила вишивати останні стібки узору на весільній сорочці.

- Доню, як ти? – підсіла до Яринки мати, стурбовано поглядаючи на її бліде обличчя. – Не хвилюйся, все якось налагодиться. Буде й на нашому подвір’ї щастя!

Промовчала. Не хотіла обманювати матір, бо й сама більше не вірила. А зранку, як тільки розвиднілося, одяглася та попрямувала до шинку. Тільки там могли зупинитися на ніч гості села.

- Добридень! – привіталася до дядька Микити, котрий вже порався по хазяйству.

- Добридень, Яринко! – посміхнувся чоловік. Певно, ще не знав, якого сорому зазнала дівчина, тож і не гидував розмовою. – Щось трапилося? Батько за горілкою прислав? Так я йому ще на тому тижні казав, до весілля все буде готово, нехай не хвилюється!

В грудях боляче запекло. Не знає! Як же тепер йому сказати, що ніякого весілля не буде?

- Ні, - опустила очі, аби не помітив сліз, що набігли без її на те волі. – Хочу повернути плащ вашому постояльцю. Він мене вчора від негоди врятував…

- Он як, - хмикнув шинкар, підозріло окинувши важкий згорток у дівочих руках. – Тоді заходь. Пан Орест уже давно прокинувся. Якраз кофію в залі п’ють.

Кивнувши, мовчки пройшла у двір. Що тепер подумає дядько Микита? Що вона гуляща дівка, і за це Микола її й покинув! А як інакше?

Зціпила вуста. Може вже досить себе жаліти? Її вини у тому немає! А як хто інакше думатиме, то й нехай!

В корчмі було тепло і пахло печенею. За столами весело гомоніли вчорашні незнайомці, а на віддалі, в кутку, попивав кофію пан Орест. Її помітили одразу ж! Вчорашній залицяльник навіть було скочив на ноги і хотів щось сказати, коли чоловік гримнув на все приміщення:

- Тимош! – той аж присів від несподіванки.

Зніяковіла. Невже це він так її, Яринку, захищає. До блідих щік прихлинула кров, а серце зірвалося в галоп. Та зволікати не стала, впевнено підійшла до столу.

- Я принесла ваш плащ, - простягла важку ношу, не підводячи погляду.

- Присідай! – наказав, махнувши тітці Ганні, аби підійшла. – Снідати будеш?

Мовчки похитала головою. Який сніданок, коли вона навіть погляду підвести не в змозі. Не тому, що страшно, а тому що соромно. Страшенно соромно за свій імпульсивний вчинок.

- Узвару принесіть, - попрохав у шинкарки, коли та підійшла. Ну, все! Тепер її репутація остаточно зіпсована. Пані Ганна знатна пліткарка, по всьому селу за день рознесе. А як чого не дочує, те сама додумає! – І солодощів яких… Що у вас тут панянки полюбляють?

- Є медові бублики, - посміхнулася жінка, поглядаючи на Яринку, як на скарб. Ще б пак, це ж на цілий місяць розмов вистачить!

Кивнувши, пан Орест нарешті поглянув на свою гостю.

- Вчора, це ти серйозно говорила, чи вирішила так пожартувати зі мною? – хмурий погляд, здавалося, проникав у самісіньке нутро, аж мурахи по шкірі забігали.

- Не беріть до голови, - пробурмотіла, відвернувшись. Спогади обпекли зранене серце. – Це довга історія, не варто вам у те вмішуватися…

- Ну, це вже ні! – розвеселився чоловік, від чого в темних очах загорілися вогники. – Якщо сказала А, то кажи вже й Б!..

До столу знову підійшла пані Ганна, поволі розставляючи смаколики. Не помітити її живого інтересу до чужої розмови було не можливо. І гість це також зрозумів. Як тільки жінка відійшла, змахнув рукою, пробурмотівши щось незрозуміле.

- Можеш говорити, більше нас ніхто не почує!

Яринка здивовано озирнулася, проте нічого незвичного не помітила. Молодики весело про щось гомоніли, а шинкарка старанно натирала кухлі неподалік.

- То ви чародій? – нарешті здогадалася дівчина. Емоції були настільки яскравими, що навіть сором та біль забулися. – Так ось чому поруч із вами у мене виникають такі дивні почуття… Ой!

Прикривши долонями рота, Яринка злякано поглянула на співбесідника.

- А з цього місця, будь ласка, детальніше! – розсміявся чародій.

***

Білявка з медовими очима ніяк не йшла з його голови. Навіть хотів було у старости поцікавитися, хто така, та врешті передумав. Село не велике, за кілька днів усі й так обмиватимуть їхні кісточки. А якщо він ще й інтерес проявить, дівчині тут життя не буде! Проте вже вранці твердо вирішив відшукати втікачку. І приводом для зустрічі стане його плащ!

Та шукати не довелося, вона сама прийшла. Трохи бліда, перелякана, але все ще рішуча, наче вперте мале цуценя, панянка з’явилася на порозі корчми. Замилувався! Божевілля якесь, чому його, дорослого чоловіка, спотвореного життям, тягне до зовсім юного невинного дівчиська.

- Розповідай! – звично наказав, коли привітання затягнулися. Дразнити красуню було весело, але не на часі.