2.

Час витікав, наче пісок крізь пальці, та помічати цього Яринці було ніколи. Вона ретельно готувала придане, адже вже зовсім скоро повинен повернутися її Микола, і вони нарешті зіграють таке бажане весілля. Вишиті сорочки, рушники, подушки, пухові ковдри, прикраси та розмальований посуд… Чого тільки не було вже у її скринях, а руки все чесалися додати ще! От і вирішила дівчина вишити нову весільну сорочку для нареченого, щоб повторювала візерунок її власної хрестик в хрестик, а не як раніше, лиш кольори схожі. Ночей не спала, аби встигнути до повернення коханого. Ото вже зрадіє Микола, коли побачить, який розкішний дарунок приготувала для нього Яринка!

Та біда прийшла, звідки не чекали…

- Донечко, накривай на стіл! – почула радісний вигук батька, якраз пораючись біля печі. – До нас гості дорогі йдуть!

Серце зірвалося в галоп. Невже Микола повернувся? Так швидко?

Руки тряслися, доки діставала баняки з печі, а щаслива посмішка ніяк не сходила з обличчя. Коханий повернувся! Хіба може бути щось краще?

Та коли розвернулася до дверей, здивовано завмерла. Замість її нареченого, до хати увійшла майбутня свекруха. Та не це злякало дівчину, а її важкий, нерадісний погляд, наче на каторгу прийшла, а не до майбутніх родичів навідалася.

- Пані Орисю, - видушила з себе посмішку, - то ви… А я вже подумала, що Микола повернувся…

- Присядь, Яринко, - зсунувши хустку з голови, відвела погляд жінка. – Не з власної волі я тут…

Заледве не впала просто там, де стояла. Ноги підгиналися, а дурні думки одна за іншою до голови лізли. Невже щось таки трапилося з її коханим? Невже серце не даремно боліло?

- Не розумію… - прошепотіла блідими вустами, присідаючи на край лавки.

- Яринко, ти ж знаєш, що я завше любила тебе більше, аніж власну доньку, - раптом почала здалеку гостя. Дівчина лише невпевнено кивнула. Хіба можна когось любити більше своїх дітей? – І я була першою, хто благословив ваш із Миколою шлюб!

Знову невпевнено кивнула, ще менше розуміючи, що відбувається. Та й батьки, котрі присіли поруч, мовчки чекати продовження.

- Яринко, я була б дуже щасливою бачити тебе своєю невісткою, - зітхнула Орися, заглянувши в її очі, - та Микола вирішив інакше…

- Не розумію, - витиснула із себе понад силу. У вухах все більше шуміло, а пальці оніміли, стискаючи поділ спідниці.

- Оженився Микола! – вигукнула гостя, підводячись. – Знайшов собі в місті якусь вертихвістку та оженився, не спитавши дозволу ні в матері, ні в батька! Тож, вибач, дитино, та доведеться нам розірвати ці заручини. Не по-людськи давати тобі надію, коли її вже немає…

Світ поплив перед очима, а серце наче зупинилося, відмовляючись чути, а тим паче, вірити у все, що відбувається довкола. Батько верещав на всю хату, мати ридала, і лиш вона мовчки вдивлялася в нікуди, не ворушачись і не реагуючи ні на що. Біль розривав її серце на шматки, випікав нутрощі. Як він міг? Як посмів зрадити її? Покинув перед самим весіллям! Та ще й як? Підіслав матір, аби не дивитися в очі! Хіба так чинять справжні чоловіки? Хіба на таке вона заслужила?

А як же люди? Що тепер скажуть люди? Зраджена! Покинута наречена! Знеславлена! Нікому більше не потрібна! Хто тепер візьме її заміж? Довіку в дівках ходитиме!

Не витримавши жалісливих поглядів батьків, схопила хустку та вибігла на вулицю. Куди піде, не знає, але подалі! Подалі звідси! Туди, де ніхто не знатиме, який сором їй довелося пережити!

Сльози котилися обличчям, замерзаючи не долетівши до землі. Зима цього року видалася морозною, сніжною, вітряною. Навіть собак заганяла до їхніх будок, не те що людей! Тож, коли навпроти Ярини на дорогу вийшла юрба незнайомих юнаків, дівчина якось остовпіла. Невже вона встигла дістатися сусіднього села? Бо інакше звідки взялося стільки незнайомців?

- Ого, яка краля! – вигукнув один із них, зупиняючись біля дівчини та заглядаючи їй в обличчя. Гурт весело загиготів. – А чого така сумна? Йди-но до нас, ми тебе і розвеселимо, і зігріємо!..

- Ха-ха-ха! – рознеслося над селом.

- Ну, чого соромишся? – напирав незнайомець, уже розкинувши руки, аби схопити Яринку. – Не бійся, ми тебе не скривдимо! Чи ти до когось іншого йшла?

Зіщулившись, дівчина чекала найгіршого, адже тепер її ніхто в селі не візьметься захищати, тепер вона пропаща. Від неї відмовилися!..

- До мене! – наче лезом, розітнув гамір сильний чоловічий голос. Натовп юнаків розступився, пропускаючи всередину незнайомця, що ховався від непогоди за важким дорожнім плащем. – Якісь претензії?

- Ну-у-у!.. – загули молодики, відступаючи на крок назад. – Пане Оресте, завжди ви забираєте собі найкраще!..

- Не доросли ще, аби попереду батька лізти! – гаркнув чоловік, загороджуючи собою Яринку. Дівчина здивовано звела погляд. Високий, широкоплечий, від нього віяло силою. Такому хотілося підкорятися, такий від всього світу сховає! – Ану, геть до корчми! Спати! Бо зранку всіх пожену на тренування, а кому мало буде, ще й на громадські роботи прилаштую!

- У-у-у-у!.. – загули хлопці, розбрідаючись. Мить, і їх уже й слід простиг.

- Злякалася? – поцікавився, знімаючи плащ. – Не варто було! Вони лише на словах такі хвацькі, а як суть до діла, підтиснуть хвости! Ти куди така роздягнена біжиш?