1.

- Яринко! – долинуло ще з вулиці веселим дівочим голосом. – Яринко, ти що, заснула там?

До хати увірвалася Марічка, чорноброва, білолиця, з рум’яними щічками та широкою посмішкою. На таких кажуть: кров з молоком. Обтрусивши сніг із хустки, гостя обурено вперла кулаки в боки.

- Ти чого ще не зібрана? – вигукнула подружка, проходячи до хати. – Все вже давно готове, лиш тебе чекаємо! Чи ти й не думала приходити?

Від «страшної» думки у Марічки навіть в грудях сперло.

- Не думала, - похилила русяву голову Яринка, ретельно приховуючи хвилювання в очах. – Та й ніколи мені з вами гуляти. Роботи ще он скільки!..

- Яка робота? – обурилася подружка, вихопивши з тендітних долонь миску з крупами. – Таке свято, а ти вдома сидиш! Гайда з нами на вечорниці! Гадати будемо, суджених своїх закликати…

Не вгавала гостя, заледве за косу не підіймаючи подружку з лавки. Батько Яринки лиш хмикнув, продовжуючи шпортати люльку, а мати таки вперла руки в боки.

- Для чого їй ті вечорниці? – обурилася Параска, від чого Яринка ще більше знітилася. – То вам гуляти можна, а наша Яринка, рахуй, заміжня жінка. От тільки Микола повернеться, і весілля зіграємо!

- Тітко Параско, - заблагала Марічка, скривившись, наче от-от заплаче. Хто-хто, а Марічка знала, як свого добиватися, хоч у батька, хоч у чужих людей. – Та майте совість! Погляньте, у що ваша доня перетворилася, сидячи в чотирьох стінах! Та на ній вже лиця немає! Доки той Микола зі своїх заробітків повернеться, наша ластівочка від туги помре! А так, піде з нами, свічку запалить, у люстерко погляне, милого побачить та й знову розцвіте! Краще попередньої буде!

Вагалася Параска, довго вагалася, та все ж махнула рукою. Ну, що там станеться, на тих гуляннях?

Марічка зраділа, аж застрибала, а Яринка лише важко видихнула. Не до веселощів їй було. Вже два місяці минуло з тих пір, як наречений її з батьком до міста подалися, крамом торгувати. Вони завше так робили перед святками, та лиш цього разу Микола не прислав їй жодної звісточки.

Микола та Яринка, наче дві половинки одного цілого, завше були разом. Ще з дитинства ходили по селу за руки та всім розповідали, що як виростуть, то обов’язково поберуться. І за всі роки жодного разу від свого рішення не відступилися. Тож не дивно, що як тільки закінчилися жнива, Микола нарешті заслав до коханої сватів. Скільки ж радощів тоді було! Все село святкувало, адже не було кращої пари, аніж міцний, мов дуб, Микола та струнка, наче берізка, Яринка. Такі різні, вони все ж так пасували одне одному…

- Ну, чого ти носа повісила? – підбадьорювала подружка, доки дівчата прямували до хати голови. Так вже повелося, що саме в його домі вся молодь влаштовувала гуляння на різні свята.

- Ой, Марічко, не спокійно мені, - зізналася нарешті дівчина. – Серце не на місці, біду відчуває!..

- Та не думай ти про таке! – підбадьорювала подружка. – От побачиш, все буде добре!

Не стала сперечатися. Та й навіщо? Сама всіма силами намагалася гнати від себе дурні думки. Немає чого закликати біду в дім!

А в хаті голови уже вся молодь зібралася. Співи, музика лунає, аж шибки дзвенять. Танці от-от почнуться. Хлопці веселяться в одному кутку, дівчата – в іншому вареники ліплять та все хихотять, то солі підсипаючи, то борошна. А під стелею вже й калита від меду блищиться, наче водою омита. Ніколи сумувати!

До опівночі веселилися, аж доки час не настав з долею жартувати, та поміж її плетіння заглядати. Чого не вчиниш, аби хоч одним оком підгледіти своє майбутнє?

Лампи погасили, лиш свічка одна на столі горить. А перед нею люстерко невеличке та миска з водою. Тихо в хаті стало, моторошно, адже не щодня простому люду доступ до магії відкривається. Ото тільки на такі свята й вдається пелену при підняти. Зілля запалили. Дим тонкою цівкою закурився над водою, дурманячи розум, плутаючи думки.

- Сідай! – підштовхнула подружка Яринку до ослінчика. – Як тобі вдасться побачити свого Миколу, то вже нам поготів!

Дзвінкий сміх рознісся кімнатою, та швидко стих. Не на часі диво проганяти!

Не стала сперечатися, присіла. Серце гепало десь аж у скронях, в роті пересохло, а від пахощів того зілля сперло в грудях та засльозилися очі. Не відводячи погляду від дзеркала, Яринка прошепотіла заповітні слова:

- Суджений мій ряджений, явись переді мною, між світлом та пітьмою!

Зазвичай тим все й закінчувалося. Ще жодній дівчині в селі за все життя Яринки не вдавалося дійсно побачити свого нареченого. Час від часу хтось говорив, що наче б то бачив у сполохах світла кучеряве волосся чи кирпатий ніс, а то й увесь профіль жениха, та частіше за все то були вигадки. Тож не дивно, що Яринка абсолютно не чекала, що по той бік люстерка на неї раптом поглянуть чиїсь чорні, сповнені злості, очі. Всього мить, та вона готова була поклястися, там хтось був!

Відсахнувшись, наче від нечистого, дівчина швидко скочила на ноги та почала збиратися додому.

- Яринко, що трапилося? – перехопила подружку біля самих дверей Марічка. – Ти щось побачила?

- Не знаю, - прошепотіла дівчина, тремтячими руками пов’язуючи на голову хустку. – Ні, нічого! Піду, вже пізно!

Мороз холодив обличчя, а перед очима й досі стояли ті страшні, навряд чи людські, очі, сповнені злості. Хто б то не був, та це точно не її Микола!