Глава 34. Габріель

Я сидів та чекав результату під кабінетом університету. Хоча Валері й була проти моєї присутності, аргументуючи це тим, що я король і моя поява вже привернула бурхливу увагу, я наполягав. Для мене важливо було бути поруч у цей момент. Адже її успіх — це не просто оцінка знань, це ще один крок до її мрії, до нашого спільного майбутнього. І, чесно кажучи, я не міг стримати хвилювання.

Ми домовилися, що вона буде кожні два місяці складати іспити за семестр дистанційно, а я вже подбав про те, щоб найкращі викладачі супроводжували її навчання. Валері не хотіла втрачати смак знань і прагнула навчатися серйозно, тож ми зробили все, щоб вона отримала максимум користі, не відриваючись від підготовки до ролі королеви. Так, студентського життя вона не відчує повною мірою, але їй це й не потрібно — головне було інше.

Моє серце калатало в грудях із кожною хвилиною. Що як вона передумає? Що, як вирішить, що хоче навчатися у Франції, де легше було б поєднувати королівські обов’язки з навчанням? Мої думки перелітають від одного сценарію до іншого, а Валері була всього кілька метрів від мене за дверима, де вирішували її долю.

Нарешті, через хвилин п’ятнадцять, двері відчинилися, і вона вийшла. Серце невпинно стукало. Ніколи раніше я не хвилювався через щось так сильно.

— Ну що там? Який результат? — запитав я, намагаючись приховати нетерплячість у голосі.

Валері розсміялася, і ця усмішка миттєво розтопила напруження. Я відчув, як усі мої страхи поступово почали відступати. І чого я взагалі хвилювався?

— Ти зараз серйозно? — сказала вона. — Габріель, ти ж король! Мене просто не могли сюди не прийняти.

— Я за інше, — продовжив я, трохи нервово. — Ти все ще будеш навчатися дистанційно? Бо я вже домовився з викладачами.

— Ми ж домовилися, — закотила очі Валері, але її усмішка видавала щастя.

Я відчув прилив полегшення, і в ту ж мить притягнув її в обійми. Ніжно поцілував, намагаючись передати всі свої почуття у цьому одному жесті. Усе моє хвилювання розвіялося, і на його місці залишилось лише тепло і радість.

Чому я так хвилювався? Мама мала рацію: коли кохаєш, боїшся втратити ту, без якої життя стає порожнім. І зараз все чудово. Валері почне навчання, і незабаром ми одружимося.

Ми вийшли з університету, прямуючи до палацу. Батьки вже розпланували все до дрібниць: завтра відбудеться велике свято на честь наших заручин. Хоча весілля ще попереду, і пройде воно лише через п’ятнадцять місяців, підготовка починалася зараз.

Коли ми увійшли до палацу, я одразу помітив, що все йде повним ходом. Мати була зайнята прикрашанням великої зали, де відбудеться святкування. Як тільки вона побачила нас, одразу ж підхопила Валері під руку.

— Я так розумію, все добре? — запитала вона, а Валері кивнула. — Чудово! Нам якраз потрібно обрати гарну сукню на завтра. Блакитну чи зелену?

— Я навіть не знаю… — почала Валері, трохи збентежено.

— Приміряй обидві, — посміхнувся я. — Але мамо, даси нам кілька хвилин? Потім вже займемося більш важливими справами.

Мати лише посміхнулася. Вона завжди добре розуміла нас обох. Адже ми з Валері проводили багато часу разом, а вона часто згадувала власну юність. І зараз її мудрість була як ніколи до речі. Я притягнув Валері ближче до себе, відчуваючи тепло її рук.

— Ти вже встиг засумувати? — розсміялась вона.

— Зараз моя мати займеться твоєю підготовкою, і ми, мабуть, не побачимося деякий час, — посміхнувся я.

— Невже сам король Габріель буде сумувати за мною? — підняла одну брову Валері.

— Дуже смішно, — відповів я і, не витримавши, ніжно поцілував її.

Цей поцілунок був сповнений усієї моєї любові, моєї турботи, мого захоплення. Я кохав цю дівчину, і вона стала для мене всім. Не лише майбутньою королевою, а й людиною, без якої моє життя неможливе.

Валері підняла очі, і я бачив у них відображення нашого щастя, нашої гармонії. Ми стояли так кілька хвилин, насолоджуючись близькістю і спокоєм. У цей момент я усвідомив: тепер наше життя змінюється назавжди. І я готовий до цього, бо поряд зі мною була вона — Валері.

Навіть коли мама увійшла і почала обговорювати сукні та деталі святкування, я вже не хвилювався. Серце моє було спокійне, а думки — ясні. Ми разом. І цього було достатньо, щоб щастя переповнювало все моє єство.

— Давайте приміряти блакитну спочатку, — запропонувала Валері, обережно тримаючи мою руку.

— Добре, — посміхнувся я. — А потім зелену. І вирішимо разом.

Ми повільно пройшли до кімнати для примірки, насолоджуючись кожною хвилиною. Навіть дрібниці здавалися чарівними, адже тепер ми ділили їх разом. Я обіймав Валері, підтримував її, сміявся разом із нею, і відчував, що це лише початок нашого великого, спільного життя.

І тоді, в цій кімнаті, серед шовку та мережива, серед тихої метушні навколо, я зрозумів, що наші труднощі та страхи — лише тло для справжнього щастя. Ми були разом, і цього достатньо, щоб кожен день ставав святом.

Після примірки суконь ми поверталися до великої зали, де вже пахло свіжо спеченими тістечками та ароматами спецій. Мати постійно щось перемішувала у кулінарних горщиках, а слуги наводили блиск на срібні прибори. Атмосфера була теплою та затишною, незважаючи на формальність події, яка мала відбутися завтра.

— Габріель, — обережно сказала Валері, тримаючи мою руку. — Тут так гарно… і водночас страшно. Я навіть не знаю, як себе вести.

— Не переживай, — відповів я, стискаючи її пальці. — Просто будь собою. Ми завтра вже будемо святкувати наші заручини, і все буде чудово.

Вечеря розпочалася в затишній великій залі палацу. Світло свічок відбивалося у кришталевих люстрах, створюючи м’яку атмосферу, а на столі стояли свіжі квіти, маленькі свічки і кришталеві бокали, що дзвеніли при кожному легкому дотику. Мати стояла поруч, наглядаючи за тим, щоб все було досконало, а слуги тихо рухалися по залу, розставляючи тарілки та прибори.

— Отже, — розпочала Діана. — Давайте не будемо надто формальними. Це наша перша велика сімейна вечеря з Валері після її повернення, і я хочу, щоб ми всі просто насолоджувалися часом разом.