Глава 33. Валері

Так було дивно повертатися в Евану. Я покинула її лише кілька місяців тому, однак знову опинилася в цій чудовій країні. Ніколи б не подумала, що зможу полишити рідну Францію. Проте в мене була вагома причина — зараз я їхала сюди разом із коханим, який збирався здійснити не лише мою мрію, а й подарувати дещо більше.

І я цьому була неабияк рада. Так, доведеться й мені дечим пожертвувати, проте я стану щасливою. І в цьому відчувалася справжня магія: коли твоє серце щиро прагне чогось — ти готова пройти крізь будь-які випробування.

Але тепер повернення було інакшим. Габріель став королем, і вся країна вже знала правдиву історію нашого кохання. Я особисто бачила його пояснення журналістам, і тоді остаточно зрозуміла, що він справді відчуває до мене щирі почуття. Та хоч літак пролітав спокійно, серце моє шалено калатало, коли ми майже опинилися на землі. Габріель помітив мою напругу і м’яко взяв мене за руку, намагаючись хоч якось підтримати.

— Готова? — запитав він тихо, але з легкою усмішкою.

— Цього разу не дуже, — посміхнулася я, відчуваючи, як мої пальці непомітно стискають його руку. — Це завжди буде так?

— Ні, — розсміявся Габріель. — Коли ти станеш королевою, для тебе це стане звичною справою. Ти спілкуватимешся з журналістами так само легко, як і зараз зі мною. Можеш не хвилюватися за такі дрібниці.

— А їх я теж спочатку захочу придушити? — сказала я, намагаючись жартувати, бо нерви сковували мовлення. — В нас саме так і було.

— Так, але тепер все інакше, - розсміявся хлопець.

Габріель потягнувся до мене і поцілував. Я відчула хвилю тепла і ніжності, яка майже розтопила моє хвилювання. Я ніколи не звикну до цього — його дотики завжди залишали слід у серці, його присутність робила мене щасливою. Майже рік тому я була простою дівчиною, сиротою з мрією, і ніколи б не подумала, що одного дня опинюся тут, серед цих розкішних просторів та поряд із людиною, яку кохаю.

— Кожна дівчинка мріє стати принцесою, а я ж нею так і не буду, — злегка зітхнула я, намагаючись відволікти себе від страху. — Несправедливо.

— Ти перейдеш одразу на інший етап, — відповів він, коли ми остаточно приземлилися. — Ну що, ось ми і починаємо нове життя.

Та від цього легше мені не стало. Я відчувала, як серце стиснулося від передчуття, змішане з хвилюванням. Габріель уважно дивився на мене, тримаючи за руку, і я відчувала його підтримку, але розуміла, що моє тіло і думки ще не готові до всього того, що нас чекало. У свій час він заявив, що готовий відмовитися від корони, аби лише бути зі мною, але тепер усе було інакше — ми вже не могли дозволити собі відступити.

Коли ми вийшли на вулицю, мене зустріли радісні крики людей. Деякі махали руками, а дівчина у футболці з написом «Слава королеві Валері» викликала у мене щире здивування і радість. Це означало, що народ підтримував мене. Так, завжди знайдуться ті, хто мене ненавидітиме, але зараз я відчувала неймовірну підтримку.

Габріель гідно тримався та відповідав на всі запитання журналістів. Я теж сказала кілька слів, і, хоча спочатку здавалося, що я можу запнутися, з кожним новим реченням почуття страху відступало. Нарешті нас залишили у спокої, і ми попрямували до машини. Там нас зустріла Жизель. Вона миттєво кинулася мені в обійми.

— Валері, я так сильно скучила за тобою, — посміхнулася вона. — Без тебе в палаці занадто тихо і сумно.

— Я теж скучила, — відповіла я, відчуваючи, як серце наповнюється теплом.

— А я тебе значить не влаштовую? Ти розбила мені серце, Жизель, — додала Есмі, обіймаючи мене. — Нарешті ти повернулася!

Я відчула хвилю радості і ностальгії. Справді, тоді я наполягала, аби подруги залишилися в палаці, і тепер вони займали свої місця у нашому житті, будучи поруч, але не на першому плані. Есмі залишалася працювати при дворі — Габріель, мабуть, з самого початку планував моє повернення. І це відчуття безпеки та спокою було неймовірним. Тепер вона стане моєю фрейліною.

— Так, ну досить вже, — сказала Жизель. — Тут занадто багато зайвих вух, а батьки чекають на нас вдома.

— Мама навряд чи це коли-небудь скаже, але вона дуже сильно сумувала за тобою, — посміхнувся Габріель. — Без тебе тут зовсім не те.

Я теж сумувала за Діаною та Міхаелем. Ми лише частково знайшли спільну мову з батьком Габріеля раніше, але я вже звикла до його присутності. Я добре запам’ятала його посмішку, коли ми проводили час разом. Я знала, що він любить своїх дітей і Евану, і навіть доводиться приймати непрості рішення, аби захистити їх.

Ми сіли в машину і попрямували до палацу. Цього разу я роздивлялася місто менш зацікавлено, хоча мої очі ловили дрібниці: назви вулиць дублювалися англійською, щоб туристи орієнтувалися легше, а мешканці весело махали нам руками. На машині майоріли урядові прапорці, і ми могли бачити, що населення вже знає про наше прибуття. Габріель відкрив віконце, і ми помахали у відповідь. Я відчула, як хвилювання потроху відступає.

Чим ближче ми під’їжджали, тим сильніше я хвилювалася. З одного боку, ми вже знайомі з батьками Габріеля, а з іншого — я відчувала, що цього разу зустріч відчуватиметься як нове випробування. Коли машина зупинилася і Габріель подав мені руку, я напружилася. Ентоні та Байрон уже вийшли нас зустрічати.

— Тобі не варто хвилюватися, — тихо промовив Габріель, тримаючи мене за руку. — Вони прийняли тебе тоді, і зараз усе буде так само добре.

— Але тоді мені було байдуже, — зітхнула я.

Цього разу все було інакше. Я по-справжньому закохана в Габріеля і боялася, що можу зробити щось неправильно. Хоча мало би бути простіше, адже його батьки вже мене знали. Але страх, що щось піде не так, не залишав мене. Та щойно я переступила поріг палацу, мене огорнуло тепло. Діана міцно обійняла мене, ніби рідну доньку, і від її обіймів прямо віяло материнським теплом. Навіть Міхаель, зазвичай стриманий, посміхнувся.

— Нарешті вся родина вдома, — сказав він із легким тремтінням у голосі.

— Так, Валері, ми дуже сумували, — додала Діана. — Хоча лише я можу про це сказати.