Глава 32. Габріель

Я був здивований, почувши відповідь Валері. Тобто вона не хоче виходити за мене заміж? І це тут, перед багатьма людьми? Що ж, це було не дуже приємно, але я визнаю — заслуговую на таке.

Я зробив боляче дівчині, і, можливо, вона вирішила помститися мені таким чином. Було неприємно, хоча так і краще. Я ж не мав усе отримувати, навіть будучи королем Евани. Я вже хотів йти — відповідь я почув, і начебто її зрозумів, та Валері мене зупинила.

— Ні, Габріель, я не відмовляю, — швидко промовила дівчина. — Це моя відповідь поки що. Я кохаю тебе, справді, — вона озирнулась по боках. — Ми можемо поговорити в іншому місці? Де не буде стільки зайвих вух?

Я лише кивнув, і ми попрямували до кімнати дівчини. Я знав, що її родичам неабияк хотілося почути всю розмову, і вони обов’язково будуть підслуховувати, але зараз мені було важливо зрозуміти причину її «ні».

Кімната Валері виявилася доволі милою. Мені ніколи не доводилося бувати в Сен-Дені, передмісті Парижу, але ця місцевість нагадала мені мою улюблену Евану. Зараз, до початку навчального року, дівчина вирішила побути з Мей та її родиною. Але мене більше хвилювала її відповідь, і я вже почав нервувати. Не хотілося думати про найгірше.

— Ти розкажеш, в чому справа? — запитав я, коли ми присіли на ліжку. — Бо, якщо чесно, я вже починаю думати про найгірше.

— Габріель, я справді здивована, що ти приїхав до мене, — тихо сказала Валері. — Я не очікувала, що сам король Евани відвідає Сен-Дені. До того ж ще й для того, аби зробити мені пропозицію. І цього разу справжню.

— Але завжди є «але», — посміхнувся я. — Напевно, просто ти не маєш справжніх почуттів до мене. Я зрозумію.

Але я не встиг продовжити, адже Валері притягнула мене до себе ближче та поцілувала. Ніжно, але пристрасно. Як сильно я сумував за нею. Навіть не уявляю, як би жив далі без цієї дівчини. Я не пам’ятаю, як це було раніше. І якби ми тоді не зіткнулися, хто знає, що було б із моїм життям. Я справді кохаю її та думаю про неї стільки часу. А можливо, я вчиняю як егоїст, намагаючись прив’язати її до себе.

За мить ми відірвалися одне від одного, важко дихаючи. Я міг би провести тут усе життя. Напевно, ось що таке справжні почуття, і я розумію своїх батьків. Однак я — король, і не можу забувати про обов’язки. Але зараз я відчував, що виконую найважливіше з них — бути поруч із тією, кого кохаю.

— А тепер послухай мене, — тихо сказала Валері. — Я справді хочу стати твоєю дружиною, хоча мене й лякає перспектива стати королевою. Та справа не в цьому, і будь ласка, зрозумій мене правильно, — вона взяла мене за руку. — Після смерті моїх батьків я рідко робила те, що по-справжньому хотіла. І нарешті в мене є така можливість. Я завжди мріяла навчатися. І справа не лише в психології. Це свого роду зв’язок з моїми батьками, розумієш? Тому я стану твоєю дружиною, але після навчання.

— Тобто ти пропонуєш мені чекати п’ять років? — не зрозумів я. — До того ж доки ти будеш тут, у Франції?

— Не обов’язково, я можу навчатися у Евані та жити неподалік від тебе, — посміхнулась дівчина. — Все дуже просто.

— Краще ти житимеш у палаці, — відповів я. — Але цілих п’ять років… Це занадто довго.

Я навіть не думав, що буду мріяти якомога скоріше одружитися. Але і справді я не витримаю п’ять років. Проте треба враховувати бажання Валері, а не лише думати про себе. Вона сказала, що хоче вийти за мене — отже можна знайти компроміс. Я ж все-таки король і маю ресурси. І за мить рішення прийшло само.

— А ти хочеш навчатися саме п’ять років? — запитав я. — І ходити до університету?

— Та ні, не обов’язково, — розгублено відповіла Валері. — А що таке?

— Просто є ідея. Наприклад, я знайду для тебе найкращих репетиторів, або викладачів, які займатимуться з тобою. І раз на два місяці ти складатимеш іспити, — посміхнувся я. — Таким чином вже через півтора року ти зможеш отримати диплом, — я не відпускав її руку. — Тільки не думай, що я намагаюся прив’язати тебе чи диктувати як жити. Просто ти справді потрібна мені, і я хочу бути з тобою.

— Я теж, — тихо сказала Валері. — Тому добре, нехай буде так. Але в мене є ще одна умова.

— Яка? — я ледве не розсміявся.

— Я би хотіла, аби мої близькі переїхали до Евани, якщо вони не будуть проти, звичайно, — продовжила дівчина. — Вони ж можуть жити неподалік від нас?

— Думаю, я таки можу піти на це, — не стримав сміху я.

Я знову притягнув дівчину до себе та поцілував. Так, доведеться чекати, але вже набагато менше. Ми знайшли варіант, який влаштовував нас обох, і це було найголовніше. Коли ми розірвали поцілунок, Валері сміялася.

— Щось не так? — не зрозумів я.

— Та ні, все добре, — відповіла вона, а потім гучніше додала: — Ви ж і так все чули, то заходьте вже.

Двері відчинилися, і я побачив її тітку, дядька та Гренуя з Олівією. Звичайно вони слухали нашу розмову — вони переживають за Валері, що стала для них рідною. Це викликало в мені усмішку. Тепер у дівчини буде ще одна родина, яка її дуже любить.

— Так що, переїдете до Евани? — запитав я з посмішкою.

— Звичайно! — радісно скрикнула Олівія. — Тепер я зможу бувати в палаці, а моя сестра стане справжньою принцесою!

— Королевою, — виправила Мей. — І ми зробимо все, щоб бути ближче до нашої Валері. Та й Джеймсу з Ейвері краще буде.

Валері з посмішкою попрямувала до родичів, аби обійняти їх. Я нарешті розслабився. Значить, все-таки дівчина кохає мене і буде зі мною. І мені доведеться дуже постаратися, аби більше ніколи вона не була засмучена. І я зроблю все для цього…

Ми спустилися вниз, де стіл вже був накритий. Родина Валері сиділа, очікуючи нас. Атмосфера була теплою, але водночас трохи напруженою — всі знали, що зараз відбудеться важлива розмова.

— Сідайте, будь ласка, — запросила тітка Мей, киваючи на порожні місця. — Вечеря вже готова.

Я помітив, як Валері сіла поруч зі мною. Вона тримала мою руку під столом, і це спокійно тримало мене в рівновазі. Її тепло відчувалося навіть крізь просту тканину сукні.