Глава 31. Валері

Життя йшло своїм шляхом. Я бачила, що Габріель не так вже й часто з’являвся на людях, лише коли це було необхідно. І мені хотілося б вірити, що він справді думає про мене і тому так себе поводить. Але ж він, як король, мусить знаходити ту дівчину, яка зможе зробити його щасливим, і саме з нею проводить більшу частину часу.

Та краще про це взагалі не думати. Зовсім скоро я можу почати навчання в одному з найпрестижніших університетів Франції. Це мрія, про яку я довго мріяла, і ось вона здійснюється. Але чому я досі не щаслива? Можливо, тому, що в моєму житті бракує одного принца. Ще рік тому я би розсміялася, якби хтось мені про це сказав. А тепер…

Якби він тоді мене не збив машиною, все склалося б інакше. Можливо, ми би навіть ніколи не зустрілися, і кожен пішов би своїм шляхом. Так, треба брати себе в руки, адже життя не стоїть на місці, і я маю забути його та рухатися далі. Але вже занадто пізно — я закохалася в нього по-справжньому.

Я швидко привела себе до ладу та спустилася вниз, де на мене вже чекала майже вся родина. Навіть Віктор приїхав додому на канікули, правда ненадовго. У Парижі на нього чекала дівчина та робота, але зараз він тут. Це мене неабияк здивувало. Коли я увійшла, вони всі дивно подивилися на мене. І це почало мене лякати.

— Що таке? — запитала я, намагаючись зберегти спокій.

— Все добре, — посміхнулася Мей. — У нас сюрприз для тебе.

За мить до кімнати увійшли Джеймс та Ейвері, яка тримала на руках їхнього малюка. Я одразу кинулася їх обіймати. Маленький Роман уважно роздивлявся мене. Він ще був таким крихітним. Останній раз я бачила його там, у Евані. І вони були для мене ніби нагадуванням того, що там сталося, того місця, де залишилося моє серце.

— Не те, щоб я не була вам рада, але чого ви приїхали? — посміхнулася я, відчуваючи, як серце калатало сильніше.

— Просто в гості та провідати родину, — якось невпевнено сказав Джеймс, поглядаючи на дружину. — Давайте ми зараз вкладемо Романа спати, а потім усі разом зберемося та поговоримо?

— Валері, підійдеш допомогти? — кивнула тітка.

Я не розуміла, чому саме мене покликали, але взяла одну валізу та допомогла підняти її в кімнату. Там Ейвері одразу зайнялася сином, а я лише спостерігала. Він був таким щасливим зі своєю родиною.

Так дивно — він знайшов своє щастя в іншій країні. Просто поїхавши на практику від університету, він зустрів ту дівчину, від якої не зміг поїхати. І в цьому ми з ним відрізнялися. Коли я зустріла того, з ким би хотіла прожити все життя, я просто поїхала. А він — відпустив.

— Так, я розумію, що вам потрібна була допомога, але чому саме мене покликали? — прямо запитала я, коли малюк заснув.

— Валері, — м’яко почала Ейвері. — Габріель страждає без тебе, і ти так само. Вже навіть у новинах говорять, що наш король став божевільним. Він весь час сидить на балконі та дивиться на твій портрет.

На той портрет, який він намалював для мене. Мить, і серце завмерло. Есмі розповідала, що дивитися на Габріеля зараз боляче, адже він став тінню себе колишнього. Але я боялася в це повірити. Невже йому так само погано без мене, як і мені? І зараз я чую це від двох людей. Чи справді це так?

— Валері, послухай мене, — сказав Джеймс. — Ти моя сестра, і я бажаю тобі тільки найкращого. І хоча цей хлопець король країни, в якій я живу, він мені не подобається. Особливо тим, що через нього ти постійно плачеш. Але ви кохаєте одне одного, і це видно одразу. Жоден з вас не буде щасливим без іншого. Повір, я точно знаю, про що говорю.

— А хіба можна покинути все заради того, кого кохаєш? — запитала я тихо, бо серце калатало так швидко, що я ледь могла дихати.

— А це потрібно? — посміхнулася Ейвері. — Завжди можна знайти рішення, що влаштує вас обох. Але без нього тебе більше нічого не радуватиме.

Вона взяла за руку свого чоловіка та мило йому посміхнулася. Так, у них теж були випробування, але вони впоралися з ними. І тепер вони щасливі. А що мені робити? Прямо зараз купити квиток до Евани та полетіти до Габріеля? Від роздумів мене відволік крик тітки Мей. Вона кликала мене вниз. Навіть Роман прокинувся.

Ейвері взяла його на руки, і ми разом попрямували вниз. На обличчі брата та його дружини була якась дивна посмішка. Ніби вони точно знали, що зараз на мене чекає щось важливе.

Але коли я спустилася вниз, то на мить завмерла. Переді мною стояв Габріель. Він майже не змінився за той час, що ми не бачилися. Лише легка щетина, що йому неймовірно пасувала. Так він виглядав більш величним. Переді мною справжній король. І як мені поводитися? Адже це все ще мій Габріель, якого я шалено кохаю. Хотілося підійти та обійняти його, але я боялася зробити це. Хлопець тримав в руках величезний букет моїх улюблених лілій. Невже він приїхав заради мене?

— Габріель, — прошепотіла я, ледве чуючи свій голос.

— Валері, — м’яко сказав він, підходячи ближче. — Я зрозумів, яким бовдуром був, що відпустив тебе. Весь цей час для мене був найгіршим у житті. Я думав, що стану щасливим, коли отримаю корону, але це виявилося не так. Тепер я весь час лише думаю про тебе. Те, що починалося як тимчасова гра, стало для мене тим, про що я тепер мрію щодня. Я хочу бачити тебе поруч, чути твій сміх, — він поклав квіти на стіл. — Ти назавжди в моєму серці, і я не можу нічого з собою поробити. Я такий егоїст, знову приїхав до тебе. Але я не можу без тебе. Тому, — він опустився на одне коліно та дістав футляр. — Валері, кохання моє, чи згодна ти зробити мене найщасливішим чоловіком та вийти за мене заміж?

Я досі не могла повірити, що це все справді відбувається. Може, це сон? Але ні, це реальність. І судячи з виразів обличчя моєї родини, вони були в курсі. Але невже Габріель справді мене кохає? І хоче, аби я стала його дружиною? Я знала відповідь, але не могла сказати «так». Тому тихо промовила:

— Ні.