Глава 30. Габріель

Коронація пройшла саме так, як того вимагали наші традиції. Величезний зал, заповнений придворними та представниками різних держав, сяяв у золоті та мармурі, і від цього сяйва мені ставало важко від усвідомлення відповідальності.

Весь день минув у блиску ритуалів, обіцянок та поклінів. Я думав, що це буде найщасливіший день у моєму житті, однак всередині панував порожній, тихий сум. Я весь час думав про ту дівчину, що змушувала моє серце битися швидше, яка залишилася в Евані, далеко від цього блиску та величі. Її не було поруч у такий важливий момент, і я відчував, як кожна усмішка та кожен поклін у залі не можуть замінити її присутність.

І ось тепер я король, який може самостійно обирати свою дружину. Але щасливим я все одно не відчував себе. Кожного дня, коли не було важливих справ, я сидів на нашому балконі, тримаючи в руках лист та дивлячись на її портрет. Валері не забрала його, залишивши мені нагадування про те, що вона була частиною мого життя. І хоча я знав, де вона зараз і міг би поїхати, щось невидиме зупиняло мене. Я сам сказав їй, що ми з різних світів і ніколи не зможемо бути разом. Але насправді я просто боявся…

— Я так і думав, що знайду тебе тут, — почув я знайомий голос за спиною.

Повернувшись, я побачив батька. Як і раніше, я сидів у кріслі, розглядаючи портрет, і думки мої були заповнені Валері. Я навіть не помітив, як пальці самі легенько торкалися пензлів, які я залишив на столі після останнього вечора малювання. Портрет був схожий на живу її подобу: ніжний нахил голови, очі, що світяться теплим світлом, усмішка, яку я міг би впізнати серед тисяч.

— Знаєш, досить гарно вийшло. Валері тут і справді схожа, особливо очі, — батько посміхнувся, але в його голосі була щира теплота. — У тебе справжній талант.

— Дякую, — буркнув я, намагаючись приховати хвилювання.

— Синку, що з тобою відбувається? — батько присів поруч, уважно спостерігаючи за моїм поглядом. — Я ж бачу, що ти сам не свій. Тебе можна побачити лише на офіційних заходах, а в особистому житті ти закрився від усього. І ти займаєшся лише справами королівства. А от про себе зовсім не думаєш.

— Тату, хіба я погано виконую свої обов’язки? — спокійно відповів я. — Я намагаюся стати хорошим королем, гідним тебе.

— Але я ж не про це, — тато уважно подивився на мене. — Ти сумуєш за нею, і я це прекрасно бачу. Хоча ваші стосунки й були фіктивними з самого початку, з часом вони переросли у щось більше. Ти не можеш без неї.

Спершу я не зрозумів, про що він говорить. Але потім його слова проникли в моє серце. Він говорив про наші фіктивні стосунки. Я помічав це раніше, але думав, що мені здається. Значить, вони все знали, але дозволили мені продовжувати грати. Насправді їм не хотілося бачити мене засмученим.

— І як давно ви знаєте? — запитав я, намагаючись приховати тривогу в голосі.

— З самого початку, — спокійно відповів батько. — Нам було цікаво, як далеко це зайде. До того ж, ми з матір’ю порадилися і вирішили, що не справедливо нав’язувати тобі шлюб. Ти мав обирати самостійно. А потім у вас стало все по-справжньому.

— Але в цьому немає сенсу. Валері поїхала, — я вкотре глянув на її портрет. — І я сам винен у цьому.

— Бо ти відпустив її, а цього не варто було робити, синку, — тихо продовжив батько. — Ви обидва кохаєте одне одного, але обрали шлях відсторонення. І тепер обидва страждаєте.

Я сумнівався у його словах. Валері могла ненавидіти мене. Я зробив їй боляче. Я бачив, що вона мала почуття до мене, а я своїх злякався. І тепер залишався лише біль і жалю. Моє серце розривалося. Я не уявляв себе з кимось іншим. І час від часу я думав: відмовитися від трону — лише щоб дати Валері життя, якого вона заслуговує. Але це неможливо. Вона ж сама не говорила, що хоче бути зі мною. Тому я мав зникнути…

— Синку, ти зараз так нагадуєш мене, — посміхнувся батько. — Я теж колись так думав. Ну навіщо твоїй матері такий як я? Що я можу їй запропонувати? Так, я кронпринц Евани, але вона ніколи не мріяла про трон. Могла обрати будь-кого. А потім я дізнався, що Діана була закохана в мене. Довго не міг повірити, і в нас почалися проблеми. Мій батько хотів, щоб я одружився з донькою графині. Але я не послухав. Ми кохали одне одного, і наші почуття витримали все. Я сумнівався, що в тебе би вийшло, але тепер бачу: Валері — саме та, хто зробить тебе щасливим. Подумай про це, чи готовий ти втратити її назавжди.

Після цих слів він підвівся і пішов з балкону, залишивши мене наодинці з власними думками. Я стільки разів чув цю історію, але кожного разу вона звучала по-новому. Я бачив, як важко батькам давалося кохання, і розумів, що сам би не зміг відстояти своє. Доки не зустрів Валері. І тепер я просто не можу уявити життя без неї. Батько має рацію: я маю боротися, і цього разу не відступлю.

Сидячи один на балконі, я дивився на вечірнє місто, де вогні ламп і вікон зливалися в теплу золотаву ріку світла. Місяць піднімався над містом, і здавалося, що навіть він спостерігає за моєю боротьбою. В серці розквітало нове рішення: я більше не дозволю страху керувати мною. Я поверну Валері, навіть якщо для цього доведеться пройти через усі перешкоди, які ставить життя. Я підняв портрет, притиснув його до грудей і прошепотів у темряві.

— Валері, я поверну тебе, - сказав я. – І цього разу ніхто і ніщо не зможе нас розлучити.

Я відчував, як серце стискається від тривоги і водночас спалахує надією. Моя душа, що довгі місяці була в полоні самотності та жалю, раптом наповнилася рішучістю. Я складав план у голові: дізнатися, де вона зараз, переконатися, що вона щаслива, і якщо щастя можна примножити — повернути її у своє життя назавжди. Мені більше не хотілося чекати.

Я спустився до свого кабінету, де на столі лежали карти, документи та списки контактів. Почав обдзвонювати тих, хто міг знати її місце перебування: родичі, друзі, колеги, наставники. У голові крутилася думка, що я повинен діяти швидко, але обережно — бо Валері завжди жила за своїми правилами, і примусити її повернутися я не міг.