Глава 30. Габріель

Коронація пройшла саме так, як того вимагали наші традиції. І я думав, що це буде найщасливіший день в моєму житті, однак це виявилося зовсім не так. Я весь час подумки повертався до тієї дівчини, що змушувала моє серце битися швидше. Її не було поруч в такий важливий для мене момент. І я хотів би віддати все, аби лише знову побачити її поруч із собою. Здається, вона значила для мене набагато більше, ніж я думав.                                                                                                                           

І ось тепер я король, що здатен вибирати самостійно свою дружину, але щасливим все одно не почуваюсь. Кожного дня, коли я не мав вирішувати якісь важливі справи, я сидів на нашому балконі, тримаючи в руках лист, та дивлячись на її портрет. Валері не забрала його, залишивши мені нагадування про те, що вона була колись в моєму житті. Хоча я знав, де вона зараз, і міг би поїхати, та щось мене зупиняло. Я їй сказав, що ми з різних світів, а тому ніколи не зможемо бути разом. Але насправді я просто злякався.                                                                                                                            

- Я так і думав, що знайду тебе тут, - почув я голос батька.                                                                           

Як і попередні вечори, я сидів в кріслі та дивився на такі знайомі очі. А я і справді не поганий художник. І чому я ніколи не займався цим більш професійно? Пам'ятаю як мріяв про старшого брата або сестру, аби самостійно обрати своє майбутнє. Та нічого не можливо змінити. І я не скажу, що дуже вже й засмучений цим.                                                                                                                                                 

Тато ж підійшов та присів поруч. Якийсь час він просто дивився на портрет. Він майже ніколи не звертав уваги на це моє захоплення.                                                                                                               

- Знаєш, досить гарно вийшло. Валері тут і справді схожа, особливо очі, - він посміхнувся. - В тебе справжній талант.                                                                                                                                               

- Дякую, - буркнув я.                                                                                                                                          

- Синку, що з тобою відбувається? Я ж бачу, що ти сам не свій. Тебе можна побачити лише на якихось офіційних заходах. І ти займаєшся лише справами королівства, - врешті сказав тато. - А от про себе ти зовсім не думаєш.                                                                                                                                              

- Тату, хіба я погано виконую свої обов'язки? Ні, я намагаюсь стати хорошим королем, гідним тебе, - спокійно відповів я.                                                                                                                                           

- Але я ж не про те, - батько уважно подивився на мене. - Ти сумуєш за нею, і я це прекрасно бачу. Хоча ваші стосунки і були фіктивними з самого початку, та потім вони переросли в дещо більше. Ти не можеш без неї.                                                                                                                                                   

Я не одразу зрозумів про що саме батько говорить. Однак потім його слова все ж дійшли до мене. Він казав про наші фіктивні стосунки. А я ж помічав це за ними, проте думав, що мені просто здається. Значить вони все знали, але дозволили мені продовжувати вдавати. Насправді їм просто не хотілося аби я був засмучений.                                                                                                                                        

- І як давно ви знаєте? - запитав я.                                                                                                                  

- З самого початку. Однак нам самим було цікаво як далеко це зайде. До того ж ми з твоєю матір'ю порадилися, що не справедливо тобі нав'язувати шлюб, адже я вибирав самостійно, - тато посміхнувся. - А потім у вас стало все по-справжньому.                                                                               

- Але в цьому немає ніякого сенсу. Валері поїхала, - я вкотре подивився на її портрет. - І я сам винен в цьому.                                                                                                                                                                 

- Бо ти відпустив її, а цього не варто було робити, синку, - м'яко продовжив він. - Ти ж її кохаєш, і вона тебе. Але ви обидва чомусь вирішили, що кохання мало вас оминути. І тепер я впевнений, що обидва страждаєте.                                                                                                                                                        

Та я в цьому не був впевнений, адже Валері мене просто ненавидить. Я зробив їй боляче, адже я бачив, що вона має певні почуття до мене. Та своїх я злякався, і тепер не можу нічого змінитися. Кожної хвилини я шкодував про те, що так легко зміг відмовитися від неї. І моє серце розривалося на шматки. Я навіть не можу уявити, що буду з якоюсь іншою. І в якийсь момент навіть з'явилась думка про те, аби відмовитися від трону на користь Жизель. Тоді я би міг подарувати Валері саме те життя, про яке вона мріяла. Але це неможливо. Вона ж не сказала, що хоче бути зі мною. Тому я маю зникнути.                                                                                                                                                            

- Тату, вона поїхала, і найкраще, що я можу зробити - це не втручатися, - врешті сказав я. - Валері не буде щасливою зі мною.