Глава 29. Валері

Важко було повертатися у Францію, адже моє серце залишилося там, в Евані. Хотілося плакати, але ж я розуміла, що рано чи пізно в нас все мало закінчитися. Ми домовлялися лише про вісім місяців, і ніхто не говорив про щось більше. Однак я все одно закохалася в Габріеля. Так класична історія, дівчина закохалася у принца і тепер страждає без нього. Ніколи не думала, що це може статися зі мною. Але вже як є.                                                                                                                                            

Мені було нічого робити в Парижі. В роботі я більше не потребувала, адже, як і обіцяв Габріель, з вересня я почну навчання в одному з найкращих університетів. І на моєму рахунку було п'ятсот тисяч євро, хоча він обіцяв двісті. Він намагається таким чином просто відкупитися від мене? Чи це плата за весь той час, що ми провели разом? Навіть не хотілося думати про це. Тому я вирішила відправитися до тітки в Сен-Дені.                                                                                                                                          

Я віддала більшу половину усіх коштів Мей та Рональду, адже вони стільки для мене зробила. Спочатку тітка відмовлялася їх брати, але мені вдалося вмовити. Також я розповіла їм усю правду. Ось так, сидячи одного вечора на кухні, я розповідала історію, що зруйнувала мене, але все ж до цього подарувала крила.                                                                                                                                              

- А мені здавалося, що у вас все по-справжньому, - Мей похитала головою. - Те, як Габріель дивився на тебе. Так, ніби ти найбільший скарб в його житті. Такий погляд може бути лише в того, хто щиро кохає.                                                                                                                                                                   

- Напевно тут ти помилилася, - я сумно посміхнулася. - Кохання було, проте не таким, як би мені хотілося.                                                                                                                                                              

- Я навіть не уявляю як тобі зараз важко, - тітка взяла мене за руку. - Але Валері, значить так мало бути. Ти ж знаєш, в нашому житті нічого не буває просто так. Можливо все ще у вас буде добре. Ти ж цього не можеш знати.                                                                                                                                      

- Це не казка, - я ледве стримувала сльози. - Тут принц обирає свою принцесу, і нею я точно для нього не стану. Вибачте, але я піду до себе. Дуже втомилася.                                                                                

- Звичайно, люба, - тітка та дядько посміхнулись.                                                                                           

Я швидко пішла з кухні, доки перша сльозинка не опинилася на моїй щоці. Закривши двері, я важко опустилася на підлогу. Чому я дозволила йому увійти в моє серце? Колись я пообіцяла собі, що ніколи не закохаюся. Не підпущу жодного хлопця так близько до себе, адже тоді він зможе легко зробити мені боляче. Однак сама ж не дотрималась свого правила.                                                                                  

Я встала та підійшла до дзеркало, уважно подивившись на себе. Так, я змінилась за останній час. І справа не в макіяжі чи ще якихось дрібницях. Змінився мій погляд. Тепер навіть я бачила в очах біль. Ще би, моя душа залишилась там, в Евані. Ну чому я йому не розповіла все? А хіба це щось змінило? Він не кохає мене. Принц знайде ту єдину, а мене просто забуде. А чи зможу я це зробити? Думаю ніколи.                                                                                                                                                                 

А я ж навіть йому не подарувала той подарунок, що так довго обирала. Думаю, Джеймс йому все ж передасть. Може так він мене не забуде. Я лягла на ліжко, скрутившись калачиком. За мить моїх роздумів в двері хтось постукав. Я дозволила увійти. І яке ж було моє здивування, коли я побачила там дядька Рональда.                                                                                                                                               

- Ти не проти, якщо я присяду? - запитав він, а я похитала головою. - Хотів поговорити з тобою. Знаю, що ми не часто це робимо.                                                                                                                               

- Перші два місяці я думала, що ви взагалі німий, - ми обидва посміхнулися.                                            

- Я завжди такий був. Це так напевно дивно бачити нас з Мей. Однак ми досі кохаємо одне одного. Навіть після стількох років.                                                                                                                              

- І що зовсім ніколи не було ніяких сумнівів? - здивувалась я.                                                                      

- Стосовно почуттів ні, а от чи варто нам бути разом... - на мить дядько Рональд задумувався. - Ти ж не знаєш нашу історію?                                                                                                                                        

Насправді чомусь нам всім було дуже мало відомо про те, як все було раніше. Ніби вони познайомилися в коледжі, і з того часу ніколи не розлучалися. Та про якісь подробиці тітка Мей мовчала. А ще ми ніколи не бачили батьків дядька. І в дитинстві мене це дивувало, а потім я вже якось звикла.                                                                                                                                                                 

- Ти знаєш, я не бачився зі своєю родиною вже тридцять років, - сумно посміхнувся він. - Можливо це моя найголовніша помилка.