Глава 29. Валері

Важко було повертатися у Францію, адже моє серце залишилося там, у Евані. Кожна вулиця Парижа, що пропливала за вікном літака, здавалася чужою, мовчазною, і в її кам’яних фасадах я шукала знайомі обличчя, сподівалася почути її сміх. Хотілося плакати, але я розуміла, що рано чи пізно в нас усе мало закінчитися.

Ми домовлялися лише про вісім місяців, і ніхто не говорив про щось більше. Проте я закохалася в Габріеля — так, класична історія: дівчина закохалася у принца і тепер страждає без нього. Ніколи не думала, що це може статися зі мною. Але вже як є.

У Парижі я почувалася самотньою. Вулиці міста, сповнені життя, здавалися чужими, мовчазними. Кафе, де зазвичай сиділи художники, книгарні з запахом старих сторінок, парки з клумбами, що квітли під осіннім сонцем, — усе це тепер було просто фоном для моїх думок, у яких постійно з’являвся Габріель.

Навчання в університеті розпочнеться за кілька тижнів, і на рахунку було п’ятсот тисяч євро, хоча він обіцяв двісті. Чи це плата за час, проведений разом? Чи спроба відкупитися від мене? Я не хотіла про це думати.

Щоб відволіктися, вирішила поїхати до тітки в Сен-Дені. Там завжди панувала тепла, затишна атмосфера, а родинне тепло дозволяло хоч трохи заспокоїти серце. Я віддала більшу частину коштів Мей та Рональду. Спочатку вони відмовлялися брати гроші, але я наполягла. Це було мимовільне бажання якось повернути людям те добро, яке вони робили для мене.

Я розповіла їм усю правду — про Габріеля, про мої почуття, про розчарування та біль. Сидячи на кухні, я відчувала, як важкі слова покидають мої вуста і водночас звільняють серце.

— А мені здавалося, що у вас усе по-справжньому, — похитала головою Мей. — Те, як Габріель дивився на тебе… Так, ніби ти найбільший скарб у його житті. Такий погляд може бути лише в того, хто щиро кохає.

— Напевно, ти помилилася, — сумно посміхнулася я. — Кохання було, проте не таким, як би мені хотілося.

— Я навіть не уявляю, як тобі зараз важко, — тітка взяла мене за руку. — Але Валері, може, так і мало бути. У нашому житті нічого не буває просто так. Можливо, ще буде добре. Ти ж цього не можеш знати.

— Це не казка, — я ледве стримувала сльози. — Тут принц обирає свою принцесу, і нею я точно не стану. Вибачте, але піду до себе. Дуже втомилася.

— Звичайно, люба, — тітка та дядько посміхнулися.

Я швидко пішла з кухні, доки перша сльозинка не скотилася щокою. Закривши двері, важко опустилася на підлогу. Чому я дозволила йому увійти в моє серце? Колись пообіцяла собі ніколи не закохуватися. Не підпускати нікого близько, аби він не міг зробити боляче. Але сама ж не дотрималася цього правила.

Підійшовши до дзеркала, я уважно подивилася на себе. Так, я змінилася. І справа була не в макіяжі чи одязі. Змінився погляд: тепер у ньому читався біль. Душа залишилася там, у Евані. Чому я не розповіла йому все? А чи це щось змінило б? Він не кохає мене. Принц знайде свою принцесу, а мене просто забуде. А я? Чи зможу відпустити? Думаю, ніколи.

Я згорнулася на ліжку, важко зітхаючи. А ще не встигла подарувати йому подарунок, який так довго обирала. Може, Джеймс передасть його замість мене — можливо, так він мене не забуде. Раптом у двері постукали. Я дозволила увійти і була здивована, коли побачила дядька Рональда.

— Ти не проти, якщо я присяду? — запитав він, і я похитала головою. — Хотів поговорити з тобою. Знаю, що ми не часто це робимо.

— Перші два місяці я думала, що ви взагалі німий, — ми обидва посміхнулися.

— Я завжди таким був. Можливо, дивно бачити нас із Мей зараз, — усміхнувся він, — але ми досі кохаємо одне одного. Навіть після стількох років.

— І зовсім не було сумнівів? — здивувалася я.

— Стосовно почуттів ні, а от чи варто було бути разом… — на мить задумався Рональд. — Ти ж не знаєш нашу історію.

Виявилося, що про їхнє минуле я знала мало. Вони познайомилися в коледжі і відтоді не розлучалися. Батьків Рональда я ніколи не бачила, а тітка Мей майже не згадувала про своє минуле.

— Я не бачився зі своєю родиною вже тридцять років, — сумно посміхнувся він. — Можливо, це моя найбільша помилка.

— Чому? — не зрозуміла я.

— Колись вони не прийняли Мей, — він говорив спокійно, але в голосі була печаль. — Моя родина вважала її не підходящою парою для мене. І я мусив обирати: сім’я чи вона. Я вибрав Мей. І не пошкодував ні на хвилину.

— Це чудово, — я сумно посміхнулася. — Шкода, що ти не спілкуєшся з родичами. Але в мене зовсім інша історія.

— Думаєш так? — уважно подивився Рональд. — Габріель кохає тебе. Я бачив це у його погляді, прямо як я дивлюсь на Мей. Ти можеш сумніватися, але знаю точно: для нього ти важлива. Його вибір складний, бо ти не відмовишся від свого життя заради нього. Подумай добре.

Він пішов, а я залишилася наодинці з думками. Чи правда, що Габріель кохав мене? Я боялася вірити… Мене переповнювало стільки емоцій, що важко було навіть дихати. Можливо, моє серце чекало знаку. Може, моє щастя все ще було поруч, а я боялася його відчути. І як же сильно я хотіла знати: чи є у нас шанс на щось більше, ніж лише пам’ять та біль…

Я відчула, що не можу сидіти на місці. Серце штовхало мене до дії. Можливо, я маю шанс виправити все, що зруйнувалося через мовчання і страх. Можливо, Габріель так само відчуває, що залишив частину себе у моєму серці. І я зрозуміла, що більше не можу чекати, більше не можу ховатися від почуттів.