Глава 28. Габріель

Ось і настав мій двадцять п’ятий день народження, однак я зовсім не відчував радості. Так, цей вік означав новий етап у моєму житті: я ставав повнолітнім у королівському розумінні й тепер міг офіційно готуватися до коронації. Я міг обирати собі наречену без радників, без довгих перемовин і придворних змов. Здавалося б, те, чого я так довго чекав, нарешті настало. Але думки весь час повертали мене до Валері.

Її сміх лунав у моїй пам’яті, наче відгомін весни у холодну зиму. Її голос, її посмішка, навіть звичка замислено крутити пасмо волосся на пальці — все це не давало мені спокою. Я ловив себе на тому, що навіть у найсерйозніших нарадах думав про те, що сказала би вона, як би пожартувала, як би глянула на мене тими своїми очима, в яких було більше життя, ніж у цілому палаці.

Але я відпустив її. Тому що злякався. Злякався не майбутнього чи того, що скаже народ. Я боявся власних почуттів. Боявся того, що хтось нарешті пробив мою броню, яку я вибудовував роками. Я сам себе переконував, що не створений для справжнього кохання. Що я — лише король, а королі не можуть дозволити собі таких слабкостей.

Валері мріяла стати психологом, допомагати людям, а не сидіти на троні в золотій клітці. Вона заслуговувала на свободу, на власні крила. Я ж вирішив, що кращим буде відпустити її. Але правда була іншою: я відпустив, бо сам злякався.

Есмі залишилася в Евані й тепер нагадувала мені про втрату, про те, що я більше ніколи не почую сміху Валері, не побачу її раптових усмішок, які могли розтопити навіть мій крижаний настрій. Я робив вигляд, що рухаюся далі, що готуюсь до своєї ролі. Але всередині я був порожнім.

Саме з такими думками я прокинувся цього ранку. Служники внесли подарунки, одягли мене в офіційний костюм, який здавався надто тісним і задушливим. Я попрямував на сніданок, де батьки й сестра чекали на мене з усмішками. Вони щиро вітали мене, але бачили — я не щасливий. І ніхто не наважувався торкатися тієї теми, яка висіла між нами невидимою стіною.

Привітали мене й Ентоні з Байроном, мої вірні друзі. Есмі теж сказала кілька ввічливих слів, але її очі виказували інше: вона знала, кого я насправді хочу бачити поруч.

Офіційне святкування мало відбутися ввечері. Я сидів серед величі залу, оздобленого кришталем та золотом, але все це здавалося мені смішним і порожнім. Я уявляв, як би Валері пожартувала з цього надміру розкоші, як би підняла келих і промовила щось дотепне, змусивши мене сміятися навіть тут, серед усіх придворних.

Я навіть не помітив, як поруч опинилася Теона. Вона вже давно шукала зустрічі зі мною, і я вправно уникав її, але тепер вона таки здобула свій шанс.

— І чого такий сумний? — промовила вона солодким голосом, ледь нахиляючись ближче. — Це ж твій день народження. Двадцять п’ять років, ювілей.

— Просто немає настрою, — сухо відповів я, ковтнувши вина. — І говорити з тобою я теж не прагну.

— Ну, Габріель, — вона всміхнулася, кокетливо торкаючись моєї руки. — Я ж можу зробити цей вечір значно цікавішим. Тобі варто лише попросити.

— Теоно, навіщо тобі це? - я дивився на неї з холодом, який би змусив тремтіти будь-кого. – Ти ж не відчуваєш до мене нічого.

— І що з того? Ти майбутній король. Це вигідно, - вона розсміялась. – А та твоя Валері… думаєш, вона кохала тебе? Вона теж щось хотіла від тебе. Але я — я би не пішла.

Її слова були отруйними, і я навіть не захотів чути далі. Я різко підвівся, відчуваючи, як у грудях палає гнів і біль. Я залишив залу, нехай говорять що хочуть. Це свято було мені нестерпним. У коридорі мене наздогнав голос.

— Ваше Високосте, - почув я.

Я обернувся — переді мною стояв Джеймс, брат Валері. Ми бачилися кілька разів, я навіть пам’ятав його малюка, якого вітав при народженні. Він був у темному костюмі, серйозний, з коробкою в руках.

— Тікаєте з власного свята? — його погляд був пильним. — Думав, вам подобаються такі події.

— Не люблю шум, — відповів я. — А ти навіщо тут?

— Ви ж принц нашої країни, — сухо мовив він, але я відчував, що є ще причина.

— Кажи, що думаєш, — зітхнув я. — Я знаю, що ти про мене не найкращої думки.

— Так, — його голос був твердим. — Ти пограв з моєю сестрою. Вона багато пережила, але з тобою ожила, я бачив це. Я думав, ти зробиш її щасливою. А натомість ти відпустив її. Навіть не попросив залишитися.

— Це була її мрія… — прошепотів я.

— Мрії змінюються, — Джеймс глянув прямо в очі. — І хоч я би не хотів, щоб вона знову страждала через тебе, мушу сказати: ти потрібен їй.

— Вона ненавидить мене, — ледве вимовив я.

Він мовчки простягнув коробку. Вона була простою та дерев’яною, без всіляких малюнків. Навіть не згорнута в щось красиве. І це мене зацікавило ще більше.

— Це допоможе зрозуміти все, - пояснив Джеймс.

І пішов, залишивши мене з важким пакунком у руках. У своїй кімнаті я відкрив його. Усередині була валізка художника, старовинна, рідкісна, така, про яку я мріяв, але завжди відкладав покупку. І лист. Я розгорнув його, і знайомий почерк обпік серце:

«Габріель, Я не знаю, чи зможу провести цей день з тобою, але хотіла зробити тобі приємно. Два тижні я полювала на цей набір, і він нарешті мій. Знаєш, важко знайти подарунок для майбутнього короля, в якого все є.

Я хочу, щоб ти знав — ти став для мене важливим. Після смерті батьків я думала, що ніколи не впущу когось у своє життя. Але ти зламав цю стіну. І я вдячна тобі за це.

З днем народження, мій найкращий принц. Валері».

Я перечитував ці рядки знову й знову. Вона пам’ятала про мене, думала про мене, хотіла зробити щасливим. Її почуття були справжніми. Я ж відпустив її, боячись власного серця. Можливо, вона й не захоче мене більше бачити. Можливо, я вже запізнився. Але я маю спробувати. Бо життя без неї ніколи не стане справжнім.

Я довго сидів із листом у руках, перечитуючи його знову і знову. Кожне слово немов обпалювало мене, але водночас дарувало надію. Я ловив себе на тому, що боюся закрити очі, аби не загубити відчуття її присутності, захованої між рядками. Кожна літера була написана так, ніби Валері говорила особисто зі мною, ніби її голос лунав поруч, у тиші моєї кімнати.