Глава 28. Габріель

Ось і настав мій двадцять п'ятий день народження, однак я не був радий цьому. Так, нарешті я зможу стати королем і тепер обиратиму собі дружину самостійно. Але подумками я завжди повертався до Валері. Мені не вистачало її посмішки кожного ранку, цього чудового голосу, який змушував мене закохуватися в неї. Однак я злякався цих почуттів. Я ж вирішив, що не створений для справжніх почуттів. До того ж це життя не для Валері. Вона мріяла стати психологом, а вже точно ніяк не королевою. Але я відпустив її не тому, що вона мала здійснити свою мрію. Насправді я просто злякався того, що вона почала значити для мене.                                                                                          

Есмі ж залишилася в Евані, і тепер вона стала постійним нагадуванням того, що я втратив. Хоча Валері ні на мить не покидала моїх думок. Я мріяв, аби вона повернулась, однак так і не зміг сказати їй цього. Потрібно просто рухатися далі. Але я не міг. Саме з такими думками я і прокинувся. Вдягнувшись офіційно, я попрямував на сніданок. Батьки та сестра привітали мене, і я з посмішкою прийняв це, але я не скажу, що щасливий. І родина це розуміла. Привітав мене і Ентоні та Байрон, а Есмі лише ввічливо щось сказала.                                                                                                                   

Та все ж якщо близькі і розуміли мене, та все одно офіційне святкування мало відбутися, адже за кілька тижнів я стану королев. Але сам захід був занадто нудним. Я вже уявляв як би жартувала Валері, якби вона зараз тут була. Я навіть не помітив, як до мене підійшла Теона. Вона весь час шукала зі мною зустрічі, проте я вправно її уникав. Та цього разу якось не встигла. І тепер дівчина таки досягла свого. Ну майже.                                                                                                                                   

- І чого сумуєш? - м'яко сказала вона. - Це ж твоє день народження. Ще й така дата - двадцять п'ять років.                                                                                                                                                                   

- Просто немає настрою, - буркнув я. - Тому і розмовляти з тобою в мене ніякого бажання.                     

- Ну, Габріель, - я помітив, що вона починає зі мною фліртувати. - Ти ж знаєш, що я можу зробити цей вечір не таким нудним. Тобі варто лише попросити мене про це.                                                                 

- Теоно, навіщо тобі це? - серйозним тоном запитав я. - Ти ж не маєш до мене жодних почуттів.             

- І що? - вона розсміялась. - Ти майбутній король, мені це просто вигідно. А ти думаєш, що та твоя Валері тебе кохала? Ні, їй просто було щось потрібно від тебе. Хоча я би не покинула тебе.                    

Я не хотів навіть слухати її далі, хоча й прекрасно розумів, що вона ймовірно говорила правду. Я розвернувся та попрямував до своєї кімнати. Досить з мене цього святкування, воно й так неабияк зіпсувало мені настрій. Я мріяв побачити тут зовсім іншу. Та, що скоріше за все навіть й не згадує про моє день народження. Так легко вона поїхала звідси, ніби її взагалі нічого не стримувала. Хоча це я винен, я ж сам сказав, що між нами абсолютно не може бути нічого спільного. Ми з різних світів, але я так відчайдушно бажав її побачити знову. Хоча б на хвилинку, аби зрозуміти, що вона ще не забула про мене.                                                                                                                                                                  

- Ваше Високосте, - почув я голос за спиною. - Невже втікаєте з власного святкування? Я думав, що вам подобається таке.                                                                                                                                     

Обернувшись, я побачив Джеймса, брата Валері. Ми бачилися кілька разів, я навіть особисто вітав його з народженням сина. Наскільки я пам'ятаю, він жив тут, у Евані, разом з дружиною та її родиною. Він ж виглядав офіційно, вдягнений у костюм. Ну звичайно, його тесть має великий господарчий бізнес, і мій батько запросив його сюди. А може тут була й інша причина. Але навіщо він зараз тут? Ще й тримає в руках якусь коробку.                                                                                                                       

- Не люблю шум, - спокійно сказав я. - А ти для чого вирішив мене наздогнати?                                       

- Ви ж принц нашої країни, - відповів Джеймс, але було тут іще щось.                                                         

- Я ж бачу, що ти хочеш мені сказати, - видихнув я. - Давай, закриймо очі на те хто я. Хоча я і так знаю, що ти думаєш про мене.                                                                                                                                    

- Знаєш, так, я думаю про тебе не найкраще. Ти вирішив пограти з Валері, моєю сестрою. Їй і так в житті дісталося, але я сподівався, що з тобою вона стане щасливою. Я бачив це в ній, - ці слова різали мене краще за ножа. - Але для тебе ж це була лише гра. Ти так легко відпустив її, навіть не попросив залишитися.                                                                                                                                                       

- Це була її мрія... - тихо сказав я.                                                                                                                     

- Мрії мають властивість змінюватися. І чесно, я би не хотів, аби вона бачилась з тобою. Ти просто хлопець, що думає лише про себе, - мені не приємно було це чути, однак я не міг піти. - Але ти потрібен їй.                                                                                                                                                       

- Вона ненавидить мене, - я навіть не дивився йому в очі.