Глава 27. Валері

Вісім місяців…

Час так швидко пролетів, що я навіть не помітила, як змінилися і палац, і я сама. Здавалося, ніби все стало іншим відтоді, як я переступила цей поріг. Вже зовсім скоро Габріелю виповниться двадцять п’ять років, і він зможе офіційно стати королем. Ця дата нависала над нами, немов вирок, немов тонка межа, після якої все піде не так, як було раніше.

Я так звикла до життя тут, що тепер навіть не уявляла свого майбутнього за межами палацу. Щоранку прокидатися у величних покоях, бачити за вікном сади, чути сміх Жизель, яка вбігала до моєї кімнати зі своїми іграми, — усе це стало частиною мене. Навіть слуги, які спершу дивилися з настороженістю, тепер ставилися до мене тепло, наче я справді належала цьому місцю. У їхніх усмішках я відчувала щось рідне, те, чого так довго не вистачало.

Ми з Габріелем проводили так багато часу разом, що поступово мої речі перекочували до його кімнати. І хоч офіційно я мала власні апартаменти, більшість вечорів закінчувалися тим, що я засинала поруч із ним, відчуваючи його спокійне дихання. Це було настільки природно, що я іноді ловила себе на думці: може, так і має виглядати справжнє сімейне життя?

Але разом із цим зростало й відчуття тривоги. Кожен день, кожна дрібниця нагадувала: час минає. Скоро угода, про яку ми колись домовилися, закінчиться. А я й досі не знала, що для нього значу.

Діана ж готувалася до весілля. Вона світилася від щастя й була впевнена, що після коронації ми з Габріелем теж офіційно зіграємо своє. Але вона ще не знала всієї правди. Як пояснити їй, що моє перебування тут — лише тимчасова угода? Що це все було грою на публіку, хоч для мене гра давно переросла у справжні почуття?

Іноді, коли ми з нею сиділи в саду за чашкою чаю, вона могла мрійливо розповідати про майбутнє, де ми з нею будемо сестрами не лише за дружбою, а й за родинними узами. Я усміхалася, кивала, але всередині все стискалося від болю. Адже я знала: може статись і так, що вже зовсім скоро я зникну з цього життя без сліду.

Хоча, якщо бути чесною, я й сама не знала, що буде далі. Ми з ним уникали цієї теми. Кожен день проживали ніби востаннє, але мовчали про головне. Мені хотілося вірити, що Габріель не дозволить мені поїхати. Що він скаже ті слова, яких я так чекала. Але він мовчав. І мовчання його було гірше від будь-якої відмови.

З кожним тижнем він ставав усе закритішим. Раніше шукав мене при кожній нагоді, а тепер міг днями не кликати. Я залишалася сама у своїй кімнаті, чекаючи бодай маленького знаку, що йому потрібна. І цей холод ріс між нами, хоч поруч він залишався все тим самим — уважним, стриманим, з тією усмішкою, яка колись змусила мене забути про весь світ.

Я намагалася переконати себе, що це просто втома, що його пригнічують обов’язки й наближення коронації. Але в глибині душі відчувала: справа не лише в цьому. Він віддалявся. Повільно, але невпинно.

Аж одного дня, коли я повернулася з прогулянки з Есмі, то застала його в своїй кімнаті. Він сидів у кріслі біля вікна й виглядав так, ніби весь світ обрушився на його плечі. Його обличчя було надто серйозним, а погляд — втомленим. Світло від вечірнього сонця падало йому на щоку, підкреслюючи різкі риси, і він здавався таким далеким, ніби не моїм. У ту мить мені захотілося кинутися до нього, обійняти, прогнати ту тінь смутку. Але щось у мені підказувало, що цього робити не варто.

— Габріель… усе добре? — обережно спитала я.

— Так, Валері, — тихо відповів він, не дивлячись мені у вічі. — Я хотів поговорити з тобою. Стосовно того, що нам робити далі. Вісім місяців уже минуло.

— Так, — спробувала посміхнутися я, хоч відчувала, як усередині все холоне. — Ніби тільки вчора приїхала в Евану, а вже час їхати. Наша домовленість у силі?

Я сама не знала, навіщо це сказала. Може, захисна реакція. Його погляд у ту мить був таким, ніби я сказала щось безглузде. Я боялася першою показати свої справжні почуття. Адже він — принц. Він може отримати будь-яку дівчину. А я? Я була потрібна йому лише як частина плану. Тільки от тепер я вже не уявляла свого життя без нього.

— Так, звичайно, — промовив Габріель, ніби зібравшись із силами. — З університетом у Парижі все домовлено. З вересня ти починаєш навчання на спеціальності «Психологія». Я також подбаю про фінанси, — він зробив паузу і подивився на мене з дивною напругою. — Це ж справді те, чого ти хочеш?

— Звичайно, — автоматично відповіла я. А тоді вдихнула глибше. — Хоча… ні. Це зовсім не те. Я хочу іншого. Хочу залишитися тут. Але й хочу навчатися. Я не знаю, як поєднати все це. Якщо я поїду, то частина мене все одно залишиться тут, — я підняла очі на нього. — І чому ти мовчиш?

Він провів долонею по волоссю, наче шукаючи слова. Його руки тремтіли ледь помітно. Здавалось він не хотів казати те, що збирався.

— Валері… ти чудова. Відтоді, як ти з’явилася, все в палаці змінилося. Ти принесла щастя моїй сестрі, дала надію нам усім, - почав він. – Тут знову чути сміх. Ти зробила те, чого ми не могли роками.

— Але завжди є одне «але»… — сумно посміхнулася я.

Між нами зависла тиша. Я знала, що зараз почую щось таке, що назавжди змінить усе. І мені цього зовсім не хотілось. Проте інакшого виходу не було.

— Ми з різних світів, — нарешті сказав він. — Я принц. Незабаром король. А ти… Ти неймовірна, але цей світ тебе не прийме. І тобі буде важко. Тому… у нас нічого не вийде.

— Ти й справді так думаєш? — ледве прошепотіла я. — Ми не зможемо бути разом?

— Ні, — і в його голосі було стільки болю, що я майже повірила, що йому самому це важко казати. — Ти маєш здійснити свою мрію, поїхати в Париж. А я… я стану королем. Можливо, колись наші шляхи перетнуться знову. Але зараз — усе.

Моя казка розсипалася на очах. Я мріяла про інше, вірила в інше. А тепер стояла серед уламків власних надій. Він піднявся з крісла, зробив кілька кроків, але раптом зупинився. Підійшов до мене й міцно обійняв. Я відчула, що йому болить так само, як і мені. Але він зробив свій вибір. І цей вибір не був на мою користь.