Глава 27. Валері

Вісім місяців…                                                                                                                                                    

Час так швидко пролетів, а я навіть не помітила. Вже зовсім скоро Габріелю виповнюється двадцять п'ять років і він зможе стати королем. А я так звикла до життя в палаці, що тепер навіть не уявляю своє життя за його межами. Останнім часом ми стільки часу проводили разом, і я майже переїхала в його кімнату. Діана ж готувалась до весілля, однак вона вірила, що ми його зіграємо вже після коронації. Але вона ще не знала правди.                                                                                                                          

Хоча я сама не знала, що буде далі. Ми не говорили про те, що скоро я маю поїхати. Хотілося вірити, що Габріель не хотів мене відпускати. Але він так жодного разу не сказав про свої почуття до мене. Раптом я собі це все вигадала. Я боялась та чекала того моменту, коли ми нарешті зможемо поговорити про те, що нам робити далі. Адже тоді все стане відомо. І в мене з'явиться хоч якась визначенність.                                                                                                                                                     

Однак хлопець не поспішав. Він ставав все більш закритим, і навіть не хотів зі мною більше розмовляти. Все частіше я залишалась в своїй кімнаті, а він мене навіть не кликав. Але одного дня, коли я повернулась з прогулянки з Есмі, я побачила його в своїй кімнаті. Габріель якраз чекав на мене. Однак він був якимось занадто сумним. Так хотілося його обійняти, але я відчувала, що це не треба робити. Щось з ним було не так.                                                                                                                       

- Габріель. все добре? - запитала я.                                                                                                                 

- Так, Валері, - тихо відповів він. - Я хотів поговорити з тобою. Стосовно того, що нам далі робити. Вісім місяців вже минуло.                                                                                                                                  

- Так, якось занадто швидко, - мені навіть вдалося посміхнутися. – Ніби тільки вчора приїхала в Евану, а вже мені час їхати. Наша ж домовленість в силі?                                                                                        

Я навіть не знаю для чого це сказала. Тим паче Габріель так подивився на мене, ніби я сказала щось безглузде. Напевно спрацювала моя захисна реакція. Я боялась першою проявити свої почуття до Габріеля, адже він принц і може отримати будь-яку дівчину. Я була потрібна йому лише в той момент, коли ми грали закохану пару. Однак все стало серйозним. Тепер я не уявляю свого життя без цього принца.                                                                                                                                                                

- Так, звичайно, - розгублено сказав Габріель. – З університетом в Парижі вже домовлено, і з вересня ти починаєш там навчання на спеціальності «Психологія». Також я перерахую на твій рахунок гроші, - Габріель уважно подивився. – Це ж правда те, чого ти хочеш?                                                                    

- Звичайно, - я намагалась виглядати впевненою, але в мене нічого не вийшло. – Хоча ні, це зовсім не те. Я хочу іншого. Хочу залишитися тут. Але і хочу навчатися. Габріель, я не знаю, що мені робити з усім цим. Якщо я поїду, то все одно важлива частина мене залишиться тут, - я подивилась на хлопця. - І чому ти мовчиш?                                                                                                                                             

- Валері, я не знаю, що сказати. Ти чудова дівчина. З того часу, як ти з'явилась тут, все змінилось. В палаці знову чутно сміх, і моя сестра стала більш щасливою. Ти зробила те, що нам не вдавалося вже протягом кількох років, - сказав він.                                                                                                                  

- Але ж завжди є одне "але"... - я сумно посміхнулась.                                                                                   

Я розуміла, що зараз все зміниться раз і назавжди. Габріель ніби й задоволений тому, що я з'явилась в їх житті. Але справді щось стоїть між нами. Він не хотів бути зі мною, і це зараз мене руйнувало зсередини. Але ще є шанс.                                                                                                                                

- Валері, ми з різних світів, - врешті сказав хлопець. - Я принц, який вже зовсім скоро стане королем. А ти... Ти чудова, але ми не підходимо одне одному. Тобі буде важко, і мій світ тебе ніколи не прийме. Тому в нас нічого не вийде, - Габріель намагався не дивитися мені в очі.                                                    

- Ти і справді так думаєш? - в ту мить мені здалося, що весь світ просто зруйнувався в один момент. - Ми не зможемо бути разом?                                                                                                                             

- Ні, - і я не впевнена, що ці слова далися йому легко. - Ти маєш нарешті здійснити свою мрію та почати навчання у Парижі. А я стану королем. Можливо ми ще колись з тобою зустрінемося, але на цьому все.