Глава 26. Валері

Останнім часом я так звикла до сюрпризів Габріеля. Навіть не уявляю, як раніше я жила без цього. Ось якби він тоді не збив мене і не запропонував цю авантюру, то я навіть не знаю, як би все сталося. Він би знайшов іншу дівчину, а я продовжувала б працювати в ресторані, збирала б гроші на навчання, а згодом здійснила мрію й стала психологом.

Хоча, можливо, це ще чекає попереду. Адже ми з ним навіть не говорили про те, що буде далі. А вісім місяців скоро закінчиться, і я повернусь до Парижа, а Габріель стане дуже хорошим королем.

Але я не хочу зараз думати про це. Я маю насолоджуватися кожним моментом. Особливо тепер, коли в палаці знову чути сміх. Королівська родина стала проводити більше часу разом: кілька разів до нас приїжджала Мей, а одного разу навіть завітали його брат із родиною.

Ми два дні провели на узбережжі, і то були, мабуть, найщасливіші дні мого перебування тут. Я сміялася так щиро, як давно вже не сміялася. Грала з дітьми в піску, будувала замки, бігала босоніж по хвилях. Це було настільки чудово, що я навіть не уявляю, як потім забути це все і рухатися далі.

А головне — я закохалася. По-справжньому закохалася в Габріеля. І це мене лякає. Бо я не впевнена, що це взаємно. Можливо, він просто відчуває симпатію, ніжність, захоплення, але не більше. А мені з кожним днем все важче приховувати, як він мені потрібен.

Ні, не варто зараз про це. У нас ще є час, і не треба поспішати. Саме з такими думками я сиділа перед дзеркалом одного ранку. Я зовсім не змінилася, лише очі стали іншими. Вони світилися щастям. Щоправда, я досі не могла звикнути до цих суконь, прикрас і постійної уваги. Я тепер у статусі нареченої принца та майбутньої королеви, і маю відповідати образу.

Сьогодні ми мали бути присутніми на святі одного з лордів. Ще одна вечірка, ще одні натягнуті посмішки й нескінченні ввічливі розмови. Іноді мені хотілося закричати, що я втомилася. Як же все це набридло. Якби я справді стала королевою Евани, я змінила б ці правила. Я зробила б їх теплішими, справжнішими. Бо я полюбила цю країну — настільки, що почала вважати її своїм домом. І саме тому було сумно думати про прощання.

— Леді Валері, час збиратися, — повідомила мене помічниця, заглянувши до кімнати.

Цього разу для мене підготували світло-блакитну сукню трохи нижче колін. Вона підкреслювала мою фігуру, але не була надто відвертою. За ці місяці я схудла, і тепер мені подобалося власне відображення. Рукава у формі крилець надавали легкості, а камені сапфірової заколки гармоніювали з сукнею. На шиї виблискувало кольє з діамантами, а білі туфлі на підборах завершували образ. Я справді виглядала як майбутня королева. Але я твердо сказала собі: не варто сильно звикати до цього.

Ще раз глянувши у дзеркало, я посміхнулася. Я виглядала ідеально. Саме так, як мене вчила Діана. Ну що ж, доведеться знову йти й грати роль.

Коли я спустилася вниз, Габріель вже чекав на мене. Як завжди бездоганний. Темно-сірий костюм підкреслював його струнку постать. Він тримав у руках краватку з виразом легкого невдоволення. Я знала, що він їх ненавидить. Але цього вечора без неї було ніяк. Та щойно він побачив мене, його обличчя освітила усмішка.

— Як завжди прекрасна, — сказав він і поцілував мене в щоку. — Ти виглядаєш як справжня принцеса. Ідеальна.

— Зізнайся, ти ж не очікував такого від мене, — я всміхнулася. — Давай допоможу з краваткою. Лорд Емброуз засмутиться, якщо ти прийдеш без неї.

— Коли це ти навчилася? — він здивовано підняв брову.

— Твоя мати мені багато чого розповіла, — відповіла я. — А тепер дозволь мені все зробити правильно.

Я взяла краватку з його рук і обережно потягнулася до нього. Доторкатися до нього було дивно й хвилююче водночас. Наче сотні крихітних іскор пробігли по моїх пальцях. Він стояв так близько, що мені доводилося стримувати подих. Здавалося, ніби цей момент належав не балу, не обов’язкам — а тільки нам.

Його очі були спрямовані на мене, уважні, ніжні. І я раптом усвідомила: якби ми були справжніми закоханими, це стало б нашою щоденною традицією. Я б щоранку допомагала йому з краваткою, а він жартував би, що без мене вона сидить криво. Але реальність була іншою. Одного дня він знайде іншу, ту, що стане частиною його життя назавжди. А я… Я залишуся лише спогадом.

Я намагалася відвести погляд, але не змогла. У його очах я бачила щось таке глибоке, ніби він справді цінував мене більше, ніж будь-кого. І від цього ставало ще болючіше. Він, мабуть, помітив сум у моєму погляді.

— Валері, ти в порядку? — запитав тихо.

— Так, — я похитала головою. — Все чудово. Ходімо, бо ми запізнимося.

— Майбутній король не може запізнитися, — він розсміявся. — Це всі інші приходять зарано. Але добре, підемо.

Свято у лорда Емброуза виявилося саме таким, як я й очікувала: довгим, гучним і страшенно нудним. Я вже відвідувала подібні прийоми, і кожен раз мріяла втекти. Але мусила залишатися, бо для Габріеля було важливо зберегти видимість поваги.

Лорд Емброуз, господар вечора, одягнений з показною розкішшю, не пропустив нагоди показати себе з найкращого боку. Він намагався загравати до молодих дівчат, і це виглядало жалюгідно. Чотири шлюби, і всі після першого — без любові. І ось тепер він шукав чергову «жертву». Його погляд зупинився на мені. І це мене насторожило.

— Леді Валері, — він наблизився. — Як вам моє свято?

— Чудово, — я чемно відпила шампанського. — Вітаю з днем народження.

— Я не відчуваю свій вік, — він засміявся й поклав руку мені на талію. — Я ще можу дати фору навіть принцу.

Мені стало не по собі. Я зробила крок убік, але він нахилився ближче.  Хотілось піти якомога швидше звідси. Ця компанія мені точно не подобалась.

— Ми могли б перевірити, — він глянув на мене так, що я відчула відразу. — Потанцюєте зі мною?

Я вже відкрила рота, аби відмовити, коли за моєю спиною почувся знайомий голос. Він точно врятував мене.

— Ні, — Габріель підійшов і обійняв мене, знімаючи руку Емброуза. — Моя наречена обіцяла всі танці мені.