Глава 25. Валері

Все частіше ми проводили ночі разом з Габріелем. І інколи ми просто лежали та розмовляли. І це мені дуже подобалося, хоча я і не хотіла занадто сильно прив'язуватися. Та зараз я насолоджувалась тим, що маю. Я розповідала йому про свої плани на життя, а хлопець ділився тим, що він хоче змінити, коли стане королем. Наші світи були такими різними, однак вони пересіклися. Це був цікавий досвід для нас двох.                                                                                                                                                                     

Я ж все частіше згадувала Естер та діток з притулку. Все ж я за ними дуже сильно сумувала. Тому я би не проти відвідати тут таке місце, аби трошки відпочити від всіх цих справ палацу та зарядитися позитивом. І я запропонувала це ж і Габріелю, а він був й не проти. Йому справді сподобалася ідея, що ми відвідаємо притулок. Навіть король та королева погодилися, що так буде краще для нашого іміджу. Байдуже на все, що говорять інші, я хотіла це зробити. Пам'ятаю як хотіла бути соціальним працівником, аби допомагати іншим. Але мені все одно більше подобалася професія психологом. До того ж я поєднала обидві мрії.                                                                                                                           

Для поїздки в притулок я обрала досить простий одяг, джинси та сорочку. Як сказала би Діана, простенько, проте вишукано. Ну що ж, я маю відповідати усім стандартам королівської родини. А дісталися ми до притулку машиною, яка була однією з найпростіших в автопарку. Габріель ніби прочитав мої думки, що мені не хотілося виділятися. Ми привезли купу різних смаколиків та подарунків, які перед тим обирали. Там були іграшки, книжки та багато різних дрібничок, що можуть знадобитися дітям. Одразу ж до нас вибіг директор цього притулку. Це був молодий чоловік, але в його каштановому волоссі можна було побачити сивину. Теплі карі очі дивилися з добротою, що я одразу зрозуміла - він на своєму місці.                                                                                                                        

- Ваше Високосте, Леді Валері, я дуже радий вас бачити, - він вклонився, але Габріель перехопив його руку та міцно потиснув. - Моє ім'я Арчер Крістоф. Я директор цього притулку останні кілька років, після того як батько помер.                                                                                                                                         

- Так, я чув про нього, він був дуже хорошою людиною, - посміхнувся принц. - Ми не з порожніми руками. І я хочу допомагати цьому притулку. Тому будь-ласка, кажіть мені одразу, якщо вам знадобиться.                                                                                                                                                      

- Дуже вам дякую, Ваше Високосте, - він з вдячністю ще раз потис руку. - Ви не уявляєте як це для нас важливо.                                                                                                                                                            

- Це потрібно подякувати їй, - Габріель вказав на мене.                                                                               

Директор ж мене обійняв, від чого я трохи знітилась. Він так радів простим речам. Але я забула про все, коли побачила діток. Вони були такими привітними та милими. І хоча їх було багато, я зрозуміла, що дітьми займаються. Певно родина Крістоф справді дбає про малечу. Вони так зраділи подарункам, а ще їм сподобалося, що до них завітав сам принц. Вони і мені неабияк зраділи. Габріель ж проводив з ними багато часу, грався у ігри та намагався поговорити з кожним. Це було так мило, що я з посмішкою спостерігала.                                                                                                                                                       

- Знаєте, Леді Валері, - до мене підійшов Арчер, а принц якраз читав якусь книжку дітям, що сіли навколо нього. - Габріель дуже змінився. Думаю це помічає кожен в нашій країні.                                     

- Звичайно, він ж скоро стане королем, - сказала я.                                                                                       

- Ні, справа не в цьому, - він м'яко посміхнувся. - Його змінили саме ви. І тепер я не впізнаю нашого принца. Сподіваюся, що ви продовжуватимете це робити й надалі. Адже Евана буде лише рада такій королеві.                                                                                                                                                              

Після цих слів він попрямував до діток, залишивши мене наодинці з думками. Можливо мені і справді сподобалося тут бути в ролі королеви. Я би змогла допомогти змінити життя стількох людей. Та чи це справді те, чого би я хотіла? Навряд чи. Я все ще не готова відмовитися від своєї мрії, навіть якщо Габріель запропонує мені інакше життя...