Глава 25. Валері

Все частіше ми проводили ночі разом із Габріелем. Інколи ми просто лежали поруч, дивилися у темряву й розмовляли про дрібниці, і це приносило мені спокій. Я відчувала, що можу бути собою, без зайвих бар’єрів. Це мені дуже подобалося, хоча я й намагалася не прив’язуватися занадто сильно.

Та зараз я насолоджувалася тим, що мала. Я розповідала йому про свої плани на життя, а він ділився тим, що хоче змінити, коли стане королем. Наші світи були такими різними, проте вони переплелися в цей момент. Це був цікавий досвід для нас обох, і я цінувала кожну хвилину.

Але все частіше я згадувала Естер і діток із притулку. Ми якось їздили до них в гості з Діаною в рамках підготовки до моєї ролі королеви. І мені там справді сподобалось. Особливо ці милі дитячі щирі обличчя.

Мені не вистачало їхнього сміху, простоти й щирості. Тому я вирішила, що обов’язково відвідаю притулок, щоб відпочити від розкішних, але холодних стін палацу і знову відчути справжнє життя. Ідея поділитися цим із Габріелем здалася мені правильною.

Його очі загорілися, коли я запропонувала, і він охоче погодився. Навіть король і королева підтримали нашу ініціативу — мовляв, це буде гарно для іміджу. Але для мене це мало зовсім інший сенс. Байдуже, що скажуть інші — я хотіла туди.

Я згадувала, як колись мріяла стати соціальним працівником, потім психологом. Моя мрія завжди була пов’язана з тим, щоб слухати, розуміти й допомагати. І в мені ще жила та дівчина, яка хотіла змінювати долі тих, хто цього потребує.

Для поїздки я обрала простий одяг: світлі джинси й білу сорочку. Діана, напевно, сказала б: «Простенько, але зі смаком». У будь-якому разі я мала виглядати гідно, проте не надто офіційно. Габріель, здається, відчував мої думки, адже для нас обрав найскромнішу машину з автопарку.

Ми привезли з собою коробки з подарунками: книжки, іграшки, солодощі й речі першої потреби. Коли ми зупинилися біля притулку, до нас вийшов директор. Молодий чоловік із каштановим волоссям, у якому пробивалася сивина. Його теплі карі очі світилися добротою.

– Ваше Високосте, Леді Валері, я надзвичайно радий вас бачити, – сказав він, роблячи легкий уклін. – Моє ім’я Арчер Крістоф. Я керую цим притулком уже кілька років, після смерті батька.

– Так, я чув про нього, – відповів Габріель, потискаючи йому руку. – Він був чудовою людиною. Ми приїхали не з порожніми руками. І, будь ласка, звертайтеся одразу, якщо вам щось буде потрібно.

– Це безцінно для нас, – із вдячністю промовив Арчер, а його очі зволожилися.

– Подякуйте їй, - Габріель кивнув в мій бік. – Це її ідея.

Я не встигла нічого сказати, бо мене відволікли діти. Вони висипали на подвір’я, мов маленькі сонечка. Їхні обличчя сяяли від радості, коли вони побачили іграшки. Але ще більше — від того, що до них завітав сам принц. Вони одразу оточили Габріеля, хапали його за руки, засипали питаннями. Він сів на лавку, і вони тулилися до нього, слухаючи, як він читає казку з принесеної книжки.

Я ж залишилася трохи осторонь і побачила маленьку дівчинку років п’яти. Вона сиділа на сходах і обіймала старого плюшевого ведмедика без ока. Її тонкі пальчики міцно стискали іграшку, ніби вона боялася її втратити.

– Привіт, – я присіла поруч. – Як тебе звати?

– Лілі, – тихо відповіла дівчинка, не піднімаючи очей.

– Гарне ім’я. Це твій друг? – я кивнула на ведмедика.

Вона нарешті глянула на мене і ледь помітно усміхнулася. Дівчинка була такою милою та приємною. Але чомусь трималась подалі від всіх.

– Так. Його звати Бруно, - сказала вона. – Він завжди зі мною.

Я відчула, як у грудях защеміло. Дитина трималася за єдину річ, що давала їй відчуття стабільності. Я пам’ятаю як це було зі мною, коли померли батьки. Тому і розуміла ці відчуття.

– А ти знаєш, – я нахилилася ближче й пошепки додала. – У мене теж колись був ведмедик. Я думала, що він охороняє мене уві сні.

Очі Лілі спалахнули зацікавленням. Вона підсунулася ближче, і вже за кілька хвилин ми розмовляли так, ніби знайомі давно. Трохи згодом до мене підійшов хлопчик років восьми з темним розкуйовдженим волоссям. Він простягнув мені дерев’яну машинку.

– Подивіться, Леді Валері, я сам її зробив, – сказав він із гордістю. – Тут колеса крутяться, бачите?

Я захоплено оглянула машинку. Вона була проста, але акуратно зроблена. Я вже звикла до того, як мене називали. Але тут поруч з дітьми хотілось, аби все було простіше.

– Це дивовижно, – щиро відповіла я. – У тебе золоті руки. Як тебе звати?

– Джеймі. Коли виросту, стану справжнім майстром. А ще… – він зніяковів. – Я хочу будувати будинки, щоб у кожної дитини був дім.

Я ледь стримала сльози. Його слова вразили мене сильніше, ніж будь-які палацові промови. Поки я спілкувалася з дітьми, Габріель залишався серед них, і я бачила, як він сміявся, як терпляче відповідав на їхні нескінченні запитання. Його очі світилися щирим теплом, і я відчула гордість.

– Леді Валері, – раптом знову підійшов Арчер. – Ви знаєте, наш принц дуже змінився. Але змінили його саме ви. Ми всі це бачимо. Евана буде щасливою з такою королевою.

Його слова прозвучали ніжно й водночас відповідально. Я лишилася сама зі своїми думками. Мені подобалося бути тут у ролі майбутньої королеви. Подобалося, що я могла змінювати щось у житті людей.

Та водночас у мені жила та сама Валері, яка мріяла сидіти в невеликому кабінеті, слухати людей, допомагати їм знаходити відповіді. Чи можу я відмовитися від своєї мрії заради королівського титулу? Чи, навпаки, цей титул дасть мені ще більше можливостей допомагати? Дивлячись на дітей, я знала одне: я мушу знайти шлях поєднати обидва світи, щоб не зрадити себе.

Коли ми їхали назад із притулку, дорога здавалася нескінченною. Машина тихо гуркотіла, за вікном пропливали поля й невеликі села, але в голові було так шумно, що я ледь чула власне серцебиття. Габріель сидів поряд, його долоня накривала мою. У ній було стільки тепла й упевненості, але я все одно не могла позбутися відчуття, що між нами висить щось невимовлене.