Глава 24. Валері

Після ночі з Габріелем я почувалася неймовірно. Його ніжність, тепло, дотики — усе залишалося зі мною навіть після душу. Я досі відчувала його поцілунки на шкірі, і це змушувало мене посміхатися навіть без причини.

Мені хотілося провести ще більше часу з ним, але одночасно мене переповнював страх. Як він відреагує на все, що сталося між нами? Серце підказувало одне, розум — інше. Я навіть планувала втекти, перш ніж він прокинеться.

Та щойно я спробувала обережно звільнитися з його обіймів, Габріель відкрив очі. Його погляд був м’яким і теплим, а на обличчі з’явилася посмішка.

– Доброго ранку, – прошепотів він. – Кудись хочеш втекти?

– Так, мені потрібно до своєї кімнати, – відповіла я, шукаючи одяг. – Королева чекає на мене, бо я маю продовжувати навчання. І я точно не хочу запізнитися.

– Повір, моя мама не образиться, – підпер він голову рукою. – Чи може ти хочеш просто втекти від мене?

– Ні, – знизавши погляд, промовила я. – Просто я…

– Валері, – Габріель взяв мою руку та притягнув ближче. – Послухай, я знаю, про що ти думаєш. Те, що сталося минулої ночі… – він на мить задумався. – Я ні про що не шкодую і повторив би це знову. Ти мені подобаєшся. Повір, не соромся цього.

Я уважно дивилася на нього. Невже йому справді сподобалося? Мені б також хотілося повторити це не раз… Але уроки чекали, і розум переміг серце. Та перед тим, як піти, він поцілував мене ще раз. Я мало не прийняла рішення залишитися, але стрималася.

Я швидко переодяглася, зібрала волосся у просту зачіску і взяла сумочку. Погляд у дзеркалі був диким: я ж лише подумала, що Діана дізнається про минулу ніч! Взяла себе в руки і пішла до зали, де мав бути урок.

Есмі надіслала смс: королева чекає на мене в малому саду. Я кинулася туди. Діана сиділа в зручному кріслі, дивлячись на квіти, відкинувши невелику корзину з трояндами. Я тихенько присіла поруч, намагаючись не заважати.

– Ти знаєш, я обожнюю квіти, – посміхнулася вона. – Колись мріяла стати флористом. Планувала власний магазин.

– То у нас не буде уроку? – спробувала я пожартувати.

– Ні, Валері, – м’яко відповіла королева. – Сьогодні уроків не буде. Ми маємо стати однією родиною і зрозуміти одне одного краще.

Вона наливала мені чай, і я відчула дивну приємну спокійність. Серце калатало, але думки були ясні. Чи здогадується вона про мою ніч із Габріелем? Мабуть, ні. І навіть якщо б знала, це було б нормально. Але мені все одно було соромно.

– Я так мріяла про звичайне життя, – тихо сказала Діана, роздивляючись квіти.

– Але ж для вас воно було недоступне, – відповіла я. – Ви ж знали про це, коли закохались в принца Міхаеля.

– Насправді ні, – усміхнулася королева. –Мій батько був учителем, а мама померла рано. Мої плани були цілком звичайними. Та пізніше я вступила до університету, про який мріяли мої батьки, аби віддячити батьку. Саме там я познайомилася з Міхаелем. Я до останнього намагалась триматись, - вона розсміялась. – Королівське життя мене не цікавило, і я намагалася уникати цих обов’язків. Тому, Валері, ми з тобою в чомусь схожі.

Жінка мала рацію. Її історія теж була схожа чимось на казку Попелюшка. Останнім часом мені все комфортніше в її присутності. Можливо це тому, що я змінилась.

– Але батьки Міхаеля не хотіли мене прийняти, – продовжила Діана. – Їм не сподобалося, що він обрав просту дівчину. Ми одружилися рано, нам було по двадцять. Але навчання ми не покинули. Батьки були категоричні, але Міхаель не відступив. Лише народження Габріеля їх заспокоїло. Після коронації вони більше не ставили мені перешкод. Лише Жизель трохи змінила ситуацію.

– Цікава історія, – я зробила ковток вже холодного чаю.

– Я кажу тобі це, аби ти зрозуміла: спочатку ми не були впевнені у твоєму прийнятті, адже це важко, - вона уважно подивилась на мене. – Але ти змінила мого сина. І донька все частіше посміхається. Тому ми радо приймаємо тебе в родину. Просто знай це.

Вона потягнула мене до себе, обійняла по-материнськи. Я відчула тепло, знайоме лише від Мей. Це було щось глибоке й справжнє. Я зрозуміла, що навіть попри всі формальності, я тут не сама.

Ми сиділи так довго, що сонце вже опускалося, золотячи садові стежки. Я вдихала аромат квітів, відчувала тепло Діаниних рук і думала про Габріеля. Мої думки перепліталися з почуттями: радість, страх, невпевненість і легка ейфорія.

Слухаючи, як палацові прислуги тихо працюють, я відчула спокій. Зазвичай ці звуки здавалися мені шумом, але сьогодні вони були ритмом мого нового життя. Я могла дозволити собі просто бути собою, і це було безцінно.

Ми сміялися, розмовляли про дрібниці, про запахи, кольори, навіть про дрібні пакості, які колись робила Жизель у дитинстві. І в той момент я зрозуміла: навіть у королівському світі можна знайти свої маленькі миті щастя, якщо поруч є ті, хто розуміє тебе без слів.

І хоча попереду ще багато обов’язків і викликів, я знала, що тепер у мене є підтримка, любов і місце, де я можу бути собою. А почуття до Габріеля вже нікуди не подіти — воно міцно вкорінилося в серці, і це було приємно, страшно і неймовірно одночасно.

Після того, як ми з Діаною завершили наш чайний ритуал, я відчула легке хвилювання. Адже вечір ще не закінчився, і я знала, що Габріель, ймовірно, чекатиме на мене. Моє серце калатало з передчуттям, змішуючи радість і тривогу.

Я пройшла до своєї кімнати, привела себе до ладу і тихо відчинила двері. Там, на балконі, стояв Габріель, спираючись на балку. Його силует підсвічувався останнім сонячним промінням, і я відчула, як серце майже пропустило удар.

– Ти вже тут, – посміхнувся він, помітивши мене. – Я думав, що ти застрягла з королевою.

– Ми закінчили, – відповіла я, намагаючись звучати спокійно. – А ти чекав мене тут?

– Так, – кивнув він. – Хочу, щоб ми провели трохи часу разом. Не поспіхом, без обов’язків. Просто… ми.

Я тихо посміхнулася і підійшла ближче. Він відійшов убік, запрошуючи мене сісти поруч. На підлозі вже були розстелені м’які подушки, невеличкий коврик і кошик із фруктами та печивом. Це було просто і водночас неймовірно затишно.