Глава 24. Валері

Після ночі з Габріелем, я почувала себе просто прекрасно. Він був зі мною ніжним, і взагалі це було найкраще, що я відчувала у своєму житті. Я досі відчувала поцілунки на своїй шкірі, навіть душ не зміг змінити цього. Я би з радістю провела ще більше часу з ним. Але мені було страшно як він зранку відреагує на все, що між нами сталося. Я навіть планувала втекти до того, як він прокинеться. Але як тільки я спробувала вибратися з обіймів хлопця, він одразу ж відкрив очі. І посмішка з'явилась на його обличчі.                                                                                                                                                               

- Доброго ранку, - посміхнувся він. - Кудись хочеш втекти?                                                                            

- Так, мені потрібно до своєї кімнати, - я все ж змогла встати, шукаючи свій одяг. - Королева чекає на мене, адже я маю продовжувати вчитися королівському етикету. І я точно не хочу запізнитися на її урок.                                                                                                                                                                    

- Повір, моя мама не образиться, - він підпер голову рукою. - Чи може ти хочеш просто втекти від мене?                                                                                                                                                                   

- Ні, - я намагалась не дивитися йому в очі. - Просто я...                                                                                

- Валері, - Габріель спіймав мене за руку та посадив поруч з собою. - Послухай, я знаю про що ти можеш думати. Те, що сталося між нами минулою ніччю... - він на мить задумався. - Я ні про що не шкодую, і з радістю повторював би це не раз. Ти подобаєшся мені, і це правда. Тому прошу, не соромся цього.                                                                                                                                                   

Я уважно подивилась на нього. Він справді ні про що не шкодує? Невже йому сподобалося? І так, я би теж хотіла повторити це не раз. Однак мені справді було потрібно бігти на урок. Проте Габріель все ж поцілував мене ще раз, від чого я мало не прийняла рішення залишитися там на весь день. Але королева не оцінить цього. Тому я все ж швиденько пішла до себе в кімнату, де переодягнулась в брючний костюм та зібрала волосся у зачіску. Однак погляд в мене був якийсь дикий. Ще би, я же ніч провела з Габріелем. Аби Діана лише цього не зрозуміла.                                                                            

Взявши сумочку, я поспішила до зали, де й мав проходити урок. Та Есмі вчасно мені надіслала смс, що королева чекає на мене в малому саду. Тому я й побігла туди. Діана і справді сиділа в зручному кріслі, дивлячись на квіти. Я ж тихенько присіла поруч, намагаючись не завадити їй. Я навіть не знала чи варто зараз щось говорити.                                                                                                                                

- Ти знаєш, я обожнюю квіти, - посміхнулась вона. - Навіть мріяла колись стати флористом. Планувала відкрити свій магазин.                                                                                                                                         

- То в нас не буде уроку? - сказала я, але потім пошкодувала.                                                                     

- Ні, Валері, - м'яко сказала Діана. - Не сьогодні. Ми ж маємо стати однією родиною, то час нам дізнатися одне одного краще.                                                                                                                            

Королева налила мені чай, і я одразу ж взяла його в руки. Цікаво, а вона здогадується про те, що було вночі? Ну звичайно, ми ж заручені, і це цілком нормально. Скоріше би її здивувало те, що ми взагалі не спілкуємося між собою. Але мені все одно було соромно. Я би краще зараз трошки часу витратила на те, аби привести себе до ладу.                                                                                                                          

- Я так мріяла про звичайне життя, - сказала королева.                                                                                 

- Але ж для вас це було недоступно, - відповіла я. - Ви ж напевно одразу знали, що ваше життя буде таким.                                                                                                                                                                  

- Насправді ні, - посміхнулась Діана. - Я народилась у звичайній родині. Мій батько був вчителем, а мама померла дуже давно. Тому я мала цілком звичайній плани, як і ти колись. Однак я таки вступила саме до того університету, про який так мріяли мої батьки. Я хотіла віддячити батьку за те, що він для мене зробив. Та й там вчилася мама, - вона відпила чаю. - Саме там я і познайомилася з Міхаелем. І чесно, мене зовсім не цікавило королівське життя. І в цьому, Валері, ми з тобою і схожі. Я намагалась уникати цих почуттів, адже це би точно ні до чого хорошого не призвело. Принаймні для мене так точно.                                                                                                                                                                   

Я не очікувала, що королева була зі звичайної родини. Вони так хвилювалися через те. аби знайти для сина дружину з титулом, що це стало для мене цілком неочікуваним. Та тепер мені стали зрозумілими деякі речі.                                                                                                                                                             

- Але батьки Міхаеля не хотіли мене сприймати. Їм не сподобався той факт, що принц обрав собі в пару просту дівчину, яка не змогла би гідно підтримувати статус за їх словами, - продовжила Діана. - До того ж ми вирішили одружитися досить рано, нам було по двадцять років. Однак навчання ми не покинули. І батьки Міхаеля чітко висловили свою позицію, проте він не змінив своє рішення. І їм лишалося або прийняти мене, або втратити єдиного сина. Здається вони заспокоїлися лише тоді, коли народився Габріель. А після коронації вони і слова більше мені не казали, - вона знову посміхнулась. - Однак до кінця їх життя я відчувала, що не рівня їм. Лише Жизель трохи все змінила. Проте вони не встигли з нею провести багато часу.