Глава 23. Валері

Здається, я справді починаю відчувати щось до Габріеля. Це так дивно… він мені спершу здавався зарозумілим принцом, який думає лише про себе. Однак він вміє співчувати та турбуватися про інших. Він піклується не лише про власну родину, про кожного мешканця своєї країни, а й про мене.

Габріель робить усе, аби я ніколи не почувалася покинутою. І з одного боку це чудово, а з іншого — страшно, адже одного дня мені доведеться залишити це місце, і я починаю розуміти, що ці почуття можуть бути справжніми.

Останнім часом я відчувала сильну тугу. Я скучила за Мей та іншими членами моєї родини. Вони не могли приїхати, як і я до них. Джеймс з Ейвері весь час зайняті з маленьким Романом — моїм племінником. Я вже встигла його побачити: він був неймовірно милий, і вся родина сяяла від щастя його появою. Есмі тепер проводила більше часу з Ентоні, і, здається, у них зароджуються справжні стосунки. Мені лишалося лише радіти за подругу. Вона приїхала заради мене в Евану, тож нехай буде щаслива.

Габріель помічав, що я сумна, і намагався підтримати мене. Але цього разу я відчувала, що мені потрібно просто трохи часу для себе. Я мріяла полежати в ліжку, з’їсти морозиво і подивитися якийсь романтичний фільм, можливо, навіть трохи поплакати.

– Значить, захворіла, – усміхнувся Габріель, побачивши відерко мого улюбленого бананового морозива.

Я дійсно хотіла відпочити від усього. Есмі принесла мені це відерко, і я відчула себе дитиною, яка нарешті може дозволити собі маленьку слабкість. Габріель підійшов і присів поруч, спостерігаючи за мною з посмішкою. Волосся було зібране в недбалий пучок, світшот і домашні штани — я точно не виглядала як принцеса.

– Що? – запитала я, помітивши його погляд.

– Ти вирішила влаштувати собі вихідний? – запитав він, м’яко усміхаючись.

– Так, – відповіла я, беручи ще ложку морозива. – Усі ці королівські правила та обов’язки… вони не для мене. Мозок кипить від них, – я зручно вмостилася в ліжку. – А ти навіщо прийшов?

– Я хвилювався за тебе, – сказав він. – Пригостиш морозивом?

Я кивнула, і він обережно присів з іншого боку. Ми тихо смакували морозиво, і я помітила, що його присутність заспокоює мене. Він не дивився на мене з оцінкою чи претензією, а просто був поруч.

– На мені нічого не написано, – зауважила я. – Навіщо так роздивляєшся?

– Ти стала трохи роздратованою, – посміхнувся він. – Здається, ти не хочеш бути тут.

– Я просто втомилася, – видихнула я. – Габріель, ти народився в цьому світі, ти знаєш усі правила. Танці, бали, прийоми… Це занадто. А я в Парижі була офіціанткою, а не принцесою. Я не відчуваю себе особливою.

Він обережно прибрав пасмо волосся, яке вибилося з пучка, і мені стало тепло від його ніжності. Це викликало в мені дивне хвилювання. Я подумала про те, як часто мене оточують королівські обов’язки, формальні привітання, нескінченні прийоми. І раптом ця проста, щира турбота здавалася справжньою магією.

– Валері, ти дуже особлива, – сказав він м’яко. – Повір, не варто слухати тих, хто тобі заздрить.

– Сумніваюся, – буркнула я.

– Добре, я тобі доведу, – Габріель встав і простягнув руку. – Пішли, я покажу тобі дещо.

Я вагалася, але прийняла його руку. Ми піднялися на балкон. Тут було тихо, і я вперше змогла розслабитися поруч із ним. На мольберті стояв портрет… і він був для мене.

– Це те, якою я тебе бачу, – тихо промовив Габріель. – Ти особлива. Дуже добра і ніжна, хоча сама себе ще не усвідомлюєш. Ти змінила наше життя.

Його слова вразили мене. Я відчула, як серце б’ється швидше. Він підійшов ближче, і ми довго дивилися один одному в очі. Я згадала всі дрібниці, що робили його присутність комфортною: як він слухає, не перебиває, як запитує думку, навіть коли це щось просте, як вибір морозива або прогулянки садом. Його уважність до деталей здавалася неймовірною.

– Але ж усе це закінчиться, – прошепотіла я. – Наші стосунки обмежені часом…

– Це колись завершиться, – відповів Габріель спокійно. – Але не сьогодні. І, можливо, навіть не через кілька місяців.

Ми довго сиділи на балконі, насолоджуючись заходом сонця. Його теплі слова і ніжний погляд давали відчуття, що я нарешті можу бути собою, без масок, правил і очікувань. Мене переповнювала радість від того, що поруч зі мною є хтось, хто бачить мене справжньою і приймає такою.

Я усвідомила, що почуття до Габріеля ростуть. І навіть якщо колись наші домовленості завершаться, цей зв’язок залишиться зі мною назавжди. Можливо, це і є справжнє щастя — коли поруч той, хто робить тебе сильнішою, дає впевненість і просто дозволяє бути собою.

Коли ми повернулися до кімнати, я помітила, як тепло світла з лампи відбивається на старих картинах і портретах, розставлених по палацу. Я згадала всі ті вечори, коли сиділа тут сама, спостерігаючи за грою світла і тіней. Тепер же це місце було сповнене теплом його присутності.

– Валері, — тихо промовив Габріель. – Ти навіть не уявляєш, скільки маленьких речей роблять тебе особливою для мене. Твоя усмішка, твої слова, як ти смієшся, коли щось дійсно подобається…

Я не змогла стримати посмішку. В голові промайнуло, чому я так довго сумнівалася? Чому не помічала всього цього раніше? Це ж було настільки очевидно.

– Ти справді дивна, — тихо сказав він. — Але у хорошому сенсі.

Він посміхнувся, і в його погляді відчувалася та сама безмежна ніжність, яка робила мене сміливішою. Ми залишилися разом до пізнього вечора, говорили про дрібниці, про наші дитячі спогади, про смішні моменти з життя палацу.

Я відчула, що можу бути чесною перед ним, що він слухає, не перебиває, що його увага до мене не має меж. І тоді зрозуміла: справжнє кохання не завжди в гучних словах і грандіозних жестах. Воно в маленьких моментах: у посмішці, у погляді, у тих дрібних турботах, які роблять тебе щасливою просто зараз.

Ми сиділи на балконі, спостерігаючи, як ліхтарі палацу відкидають м’яке світло на старі стіни. Я відчувала, як наповнюється теплом і спокоєм, і знала: навіть якщо одного дня наші дороги розійдуться, ці моменти залишаться зі мною назавжди.