Глава 22. Габріель

Ось так пройшло ще два місяці. За цей час ми встигли не погано зблизитися з Валері, а ще вона знайшла спільну мову з Жизель. Навіть батько з матір'ю здається прив'язалися до неї. Тепер все частіше в нашому палаці звучав сміх, і наші обіди стали менш формальними. Так, це ще не було тим, що ми мали в дитинстві, але вже наближалися до того, що можна було би вважати нормальною родиною. Хоча і королівською.                                                                                                                          

Я ж намалював кілька ескізів Валері, але вони всі мене не влаштовували. Я не міг передати ту м'якість її обличчя, та в той же момент сталевий характер. Ця дівчина мала не просте життя, однак вона трималась та намагалася зберігати позитив. І за це вона мені починала подобатися. Так дивно, Валері в моєму житті не так давно, а я просто не уявляю свого життя без цієї дівчини. Вона ж продовжувала навчання і моя мама серйозно взялася за це, аби підготувати гідну королеву. А ще ж вони готувались до весілля. Навіть шкода, що їх старання пропадуть.                                                                                    

Останнім часом дівчина була настільки втомлена, що я вирішив знову влаштувати їй відпочинок. Тому я спеціально попросив маму, аби вона відпустила Валері. Та лише загадково посміхнулась, але вчинила так, як я попросив. Тому дівчина зайшла до мого кабінету. І як же гарно вона виглядала в цих простих речах.                                                                                                                                                    

- І що ти задумав? - посміхнулася вона.                                                                                                          

- Нехай це знову буде сюрпризом, - я встав з-за столу. - Хочеш на машині поїхати, чи краще на мотоциклі?                                                                                                                                                          

- Мотоцикл, - впевнено сказала Валері.                                                                                                           

Вона надягнула шолом, а тоді перекинула ногу через байк. Дівчина міцно притиснулась до мене, обійнявши. А я ж відчув її тепло. Воно було таким близьким та рідним, що я навіть на мить забув де та з ким знаходжуся. Валері ж моя наречена, і ми вже досить багато часу провели разом. Ми ходили на офіційні заходи, різні святкування та просто навіть гуляти. І я відчував, що почав прив'язуватися до цієї дівчини. Вона мені справді починала подобатися.                                                                                          

- Готова? - посміхнувся я.                                                                                                                                  

- Так, а куди ми їдемо? - запитала дівчина.                                                                                                      

- Нехай це буде сюрпризом, - я завів мотоцикл.                                                                                             

Вона ж більше нічого не сказала, а лише міцніше притиснулась до мене. Це так дивно, таке відчуття, ніби вона все життя була поруч зі мною. А я лише зараз почав це помічати. Невже я можу закохатися? В цю дівчину, що зовсім немає відношення до знатних родин? Я ж пообіцяв собі, що ніколи не оберу в пару просту дівчину. Я бачив як важко було моїм батькам. Хоча про це рано говорити, мені з Валері просто добре.                                                                                                                                                    

Ми рвонули в одне заповітне місце, в яке я так любив тікати раніше. Кожного разу, коли мені здавалося, що це все занадто важко для мене, я їздив туди. За двадцять хвилин ми зупинилися біля старого саду на околицях міста. Я допоміг Валері стати на ноги та витягнув те, що завчасно приготував.                                                                                                                                                        

- І що тут буде? - все ж не витримала вона.                                                                                                    

- Я покажу тобі дуже особливе місце. Там, де я можу бути собою, - я протягнув їй руку. - Ходімо, не бійся.                                                                                                                                                                 

- Я і не боюсь, - вона все ж прийняла мою руку. - Я тобі довіряю.                                                               

Прості три слова, але вони створили справжню магію. Ми ніби стали ближче одне до одного. Всього вісім місяців це мало би тривати, але я сумніваюся, що колись зможу її забути. Ми попрямували знайомою для мене доріжкою, вглиб саду. Колись це було відоме місце відпочинку, але з часом, коли наша столиця Ліс почала рости, то про нього швидко забули. Але мені показав тато, це було і його місце. Тут можна забути про все на світі.                                                                                                        

За кілька хвилин ми зупинилися біля невеличкого фонтану. Він вже не працював і виглядав так, ніби от от розвалиться. Але він був міцним. До того ж зверху гілки дерев настільки міцно сплелися, що ледве пробивалося світло. Обожнюю ту атмосферу, що витала в повітрі. Я розстелив покривало, що завчасно приготував та витягнув їжу. Валері з якимось дитячим захватом розглядала все навколо. Приємно було її порадувати.                                                                                                                            

- Тут так гарно, - посміхнулась вона.