Глава 22. Габріель

Ось так пройшло ще два місяці. За цей час ми встигли неабияк зблизитися з Валері, а ще вона знайшла спільну мову з Жизель. Навіть батьки, які завжди були стриманими та офіційними, здається, прив’язалися до неї. Тепер все частіше в нашому палаці звучав сміх, і наші обіди стали менш формальними. Так, це ще не було тим, що ми мали в дитинстві, але вже наближалося до того, що можна було б вважати нормальною родиною — хоч і королівською.

Я ж, у свою чергу, намалював кілька ескізів Валері, але вони всі мене не влаштовували. Я не міг передати ту м’якість її обличчя, ту світлу лагідність, і водночас сталевий характер. Ця дівчина мала непросте життя, однак трималася й намагалася зберігати позитив, усмішку, тепло, яке могло б зігріти будь-кого. І за це вона мені почала подобатися. Так дивно… Валері у моєму житті не так давно, а я просто не уявляю його без неї.

Вона продовжувала навчання, і моя мама серйозно взялася за це, готуючи її до ролі королеви. А ще ж готувалися до весілля. Навіть шкода, що деякі її старання й почуття можуть залишитися без уваги в майбутньому.

Останнім часом Валері була настільки втомлена, що я вирішив знову влаштувати їй невеликий відпочинок. Я спеціально попросив маму, аби відпустила її на декілька годин. Вона лише загадково посміхнулася, але погодилася. І ось, через кілька хвилин, дівчина зайшла до мого кабінету. І як же гарно вона виглядала в цих простих речах: джинси, легкий светр, волосся недбало зібране в хвіст — і все одно вона виглядала неймовірно природно.

– І що ти задумав? – посміхнулася вона, сідаючи на край столу.

– Нехай це буде сюрпризом, – відповів я, встаючи з-за столу. – Хочеш поїхати на машині чи краще на мотоциклі?

– Мотоцикл, – впевнено сказала Валері.

Вона наділа шолом і перекинула ногу через байк. Дівчина міцно притислася до мене, обійнявши, і я відчув її тепло. Воно було настільки близьким, рідним, що я на мить забув, де знаходжуся й з ким. Валері — моя наречена, і ми вже досить багато часу провели разом. Ми ходили на офіційні заходи, святкування, просто гуляли. І я почав усвідомлювати, що прив’язуюся до цієї дівчини. Вона мені справді подобається.

– Готова? – посміхнувся я.

– Так, а куди ми їдемо? – запитала вона.

– Я ж сказав, це буде сюрприз, – я завів мотоцикл.

Вона нічого не сказала, лише міцніше притиснулася до мене. Це було дивне відчуття, наче вона завжди була поруч зі мною, і я тільки зараз це помічаю. Чи можу я закохатися? У цю дівчину, яка не належить до знатних родин? Я ж пообіцяв собі, що ніколи не оберу просту дівчину. Хоча… мені добре поруч із нею.

Ми рвонули в одне заповітне місце, куди я часто втікав від тиску королівських обов’язків. Через двадцять хвилин ми зупинилися біля старого саду на околицях міста. Я допоміг Валері стати на ноги та витягнув із сумки те, що заздалегідь підготував.

– І що тут буде? – не витримала вона, роздивляючись навколо.

– Я покажу тобі дуже особливе місце, де можу бути собою, – протягнув я їй руку. – Ходімо, не бійся.

– Я і не боюсь, – відповіла Валері. – Я тобі довіряю.

Прості три слова, але вони створили справжню магію. Ми ніби стали ближчими одне до одного. Всього кілька місяців, а здається, що вона завжди була поруч.

Ми пройшли знайомою доріжкою вглиб саду. Колись це було популярне місце відпочинку, але з розвитком столиці Ліс його швидко забули. Його показав мені батько; це було його улюблене сховане місце, де можна забути про все на світі.

За кілька хвилин ми зупинилися біля старого фонтану. Він уже не працював і виглядав так, ніби ось-ось розсиплеться, але залишався міцним. Над головою гілки дерев сплелися настільки щільно, що сонячне світло ледве пробивалося крізь них, створюючи чарівну гру тіней. Я розстелив покривало і витягнув невеличкий кошик із їжею. Валері розглядала все з дитячим захопленням, і я радів, що можу порадувати її.

– Тут так гарно, – посміхнулася вона.

– Я радий, що тобі сподобалося, – відповів я.

Ми сіли та якийсь час просто їли, насолоджуючись тишею і природою. Тут було спокійно, і мені подобалося бути поруч із Валері. Вона по-справжньому робила мене щасливим. Але я відчував, що щось відбувається всередині неї. Ніби іноді вона йде у свої думки.

– Знаєш, мені тут так добре. З тобою, – посміхнулася вона. – Дивно, але принц Евани зміг подарувати мені такі відчуття, як і моя родина.

– А хіба вони не проводять більше часу з тобою? – обережно запитав я.

– Я мала на увазі про своїх батьків, – тихо прошепотіла Валері. – Мей чудова, але я постійно згадую їх.

– Вибач… – промовив я.

Я знав, що у Валері важке минуле, і щось сильно тисне на її серце. Вона навіть не має рідної родини. Тому вона так намагалася допомогти нам, нашій.

– Ти ж не знаєш, чому вибачаєшся. Я мало що пам’ятаю про них, але в мене є Мей та її родина, яка прийняла мене як рідну. Тому я не скаржусь, – сказала вона, дивлячись на мене. – А ви всі… ви дуже любите одне одного, але забуваєте про те, що близьким потрібно дарувати тепло.

– Нам якось завжди не до того, – зітхнув я.

– Я, звісно, розумію, що ви королівська родина, у вас все по-іншому. Але ти пробував щось змінити? Мені здається, що твої батьки би тебе послухали, і ви б усі стали трішки щасливішими, – Валері не відводила погляду.

Я вкотре задумався над її словами. Тепер, коли знаю її історію, вони звучать зовсім інакше. Вона втратила свою родину, а тепер відчайдушно намагається допомогти моїй. І, здається, мені справді варто її послухати… Ми сиділи так довго, що сонце вже почало заходити, а сад огорнувся ніжним помаранчево-золотим світлом. Я тихо підвівся та простягнув їй руку.

– Ходімо, покажу тобі одне місце, – сказав я загадково.

Ми рушили далі. Відчуття спокою і захищеності не залишало мене ні на мить. Я відчував, що з цією дівчиною можу бути щирим, розслабленим, яким ніколи не дозволяв собі бути в королівському житті.

І тоді, серед старих дерев і запаху квітів, я зрозумів, що Валері вже стала частиною мого світу, частиною мене самого. Кожен її погляд, кожна усмішка, кожен маленький жест робили моє життя легшим, теплішим і значущішим.