Глава 21. Валері

Жизель так сильно сподобалося на ковзанці, що я пообіцяла їй сходити туди ще раз. Виявилося, що вони зовсім не вміють кататися, і мені довелося їх вчити. Дивно, мені завжди здавалося, що королівська родина має бути щасливою, що в них стільки вільного часу, і що вони проводять його всі разом.

Але насправді все було зовсім не так. Саме тому Жизель і бунтує: їй дуже самотньо. Дівчинці шістнадцять, а в неї немає ні подруг, ні розваг. Тут будь-хто дивиться на неї із зневагою або з холодом, а сама вона ще й непогано тримається, бо навчилася приховувати емоції, як маску, що захищає її від зовнішнього світу.

Тому, коли Габріель знову зайнявся своїми справами, я вирішила взяти Жизель під своє крило й влаштувати їй справжню маленьку пригоду. Я взяла Есмі та потягнула сестру в бік кімнати принцеси. Не одразу, але Жизель відкрила двері, спершу лише одне око, обережно заглянувши всередину.

– Валері? – здивувалася вона, ніби не зовсім впевнена, що бачить мене тут.

– Познайомся, це моя подруга Есмі, – посміхнулася я. – Ми тут подумали: давай влаштуємо вечір для дівчат.

– Це що таке? – Жизель виглядала здивованою і трохи настороженою.

– Ти серйозно? – підхопила Есмі, її очі світилися азартом. – Це найкраще, що може бути! Треба лише обрати місце. Думаю, твоя кімната для цього не підходить. Збирайся, і за пів години ми тебе чекаємо у Валері.

– Домовились, – посміхнулася Жизель, і на її обличчі вперше за довгий час з’явилася справжня цікавість, легкий відблиск щастя, який зник після чергової суворої лекції або самотньої прогулянки по палацу.

Мені вже стало цікаво, що Есмі вигадала. Вона зупинила в коридорі Ентоні і повідомила, що вони самі все підготують. Хоча я намагалася хоч чимось допомогти, вона запевнила: впорається і без мене. Значить, мені треба було придумати, чим зайнятися цю годину.

Можливо, перевірити, що робить Габріель? Хоча наші стосунки були радше фіктивними, його компанія не була неприємною. І хоча це не історія про Попелюшку, де герої закохуються одне в одного, не обов’язково нам бути ворогами.

Ноги самі привели мене до кабінету Габріеля. Він намагався розібратися з купою паперів, коли я увійшла. Він підняв погляд, ніби намагаючись зрозуміти, що я тут роблю, і в його очах промайнула легка іронія.

– Що робиш? – обережно запитала я.

– Намагаюся розібратися з патентами на винаходи, – відповів він, і я відчула, як він тремтливо опирається на край столу, зосереджений на паперах. – Це займає багато часу й сил.

– Тобі потрібно відпочити, – присіла я поруч. – Наприклад, ми можемо знову всі кудись разом сходити, якщо хочеш.

– Я не проти, але чи знайду час… – він втомлено пересів на стільці, і в його плечах відчувався тяжкий тягар відповідальності.

– Тоді в мене є спосіб, – посміхнулася я, підходячи ззаду. – Розслабся, тобі має сподобатися.

– Я вже починаю боятися, – посміявся він, але в його голосі звучала нотка цікавості.

Я обережно поклала руки йому на плечі й почала масаж. Колись я навчалася цьому, щоб порадувати свого колишнього хлопця. І зараз це знадобилося: поступово я відчула, як Габріель розслабляється, його дихання вирівнювалося, плечі опускалися, а обличчя ставало менш напруженим. Він навіть закрив очі від задоволення, вдихаючи глибше. Мені здалося, що я можу так провести ще години дві, але я вже мала бігти до дівчат.

– І на цьому все? – засмутився він, коли я підняла руки.

– Колись продовжимо, – розсміялася я. – А зараз ти трохи розслабився і можеш спокійно працювати. А я маю справи.

– Які? – поцікавився він, а в очах промайнув легкий сумнів, ніби він відчував, що зараз трапиться щось несподіване.

– Робимо твоїй сестрі справжнє життя, – підморгнула я.

Вийшовши з кабінету, я відчула, як посмішка сама розпливається на моєму обличчі. Я допомогла Габріелю розслабитися, і мені навіть сподобалося це відчуття контролю та легкості. Щось всередині почало лякати — що, якщо ця гра переросте у щось більше? Я сподівалася, що ні.

Саме з такими думками я підійшла до кімнати, де вже були Есмі та Жизель. Тут було багато різних смаколиків: молочні коктейлі, фрукти, печиво, маленькі шоколадки, і навіть кілька морозив у спеціальних порційних стаканчиках. Жизель очі широко розплющила, а Есмі вже почала розставляти подушки на підлозі, створюючи міні-зону комфорту, щоб усі могли зручно сісти на підлогу.

– Валері, а ми тебе чекаємо! – посміхнулася Есмі, ніби боялася, що я більше не з’явлюся. – Де ти так довго пропадала?

– Та ні, там… неважливо, – присіла я поруч із ними. – Ну що, які плани на вечір?

– Поки просто поїмо та подивимося фільми, – сказала Есмі. – Як щодо невмирущої класики? – вона натиснула на пульт, і на екрані з’явилася заставка «Титанік».

– Ніколи його не бачила, – промовила Жизель, і я помітила легкий сумнів у її очах, бо вона звикла до суворих правил і рідко дозволяла собі розважатися.

– Ти серйозно? – здивувалася Есмі. – Тоді ми точно дивимося його!

Особливо я не дуже любила цей фільм, але погодилася заради Жизель. Все ж вона має подивитись його хоча б раз в житті. Ми сіли на подушки та почали перегляд. Жизель була критичною.

– Мені не сподобалося, – чесно зізналася вона. – Величне кохання, але вони були знайомі лише кілька днів. Актори чудові, але сюжет… Навіть якщо уявити, що я повірила, – задумалася вона. – Чому Роза так легко його втратила?

– Хороше питання, – погодилася я. – Мені теж здається, що все мало бути інакше.

– Просто Джек занадто сильно її кохав і хотів врятувати, – замріяно сказала Есмі. – Навіть ціною власного життя.

– Але якщо кохаєш, то борешся до останнього. І Роза могла б зробити так, щоб вони обидва вижили, – додала Жизель. – Але вона думала лише про себе. Значить, почуття не були справжніми.

Її слова були щирими і холодними одночасно, і я розуміла, що Жизель уже навчилася критично оцінювати життя. Кохання в її світі — це не казка.

– Ви просто нічого не розумієте в справжніх почуттях, – фиркнула Есмі. – Та ну вас! Давайте краще робити зачіски!