Глава 20. Габріель

Мені хотілося показати Валері Евану, адже на якийсь час ця країна стане для неї домом. І їй справді все так подобалося, вона уважно роздивлялась кожну дрібничку. А від смаколиків дівчина просто була в захваті. І мене це й дивувало в ній. За стільки років наш палац перетворився на місце, де зовсім не залишилося нічого веселого. Я не пам'ятаю коли останній раз ми сміялися чи проводили час разом. Може і Жизель бунтує тому, що їй так само цього не вистачає. Можливо вона і справді зможе якось змінити наше життя.                                                                                                                                         

Коли ми повернулися в палац, то Валері одразу ж вирішила взяти все в свої руки. Однак батьки поїхали у справах до короля Швеції, аби налагодити експорт. Жизель ж просто дивилась в свою тарілку, думаючи про щось своє. Інколи я задумався чому ми з сестрою так віддалились одне від одного. Раніше ж ми були дуже близькими.                                                                                                 

- Жизель, - раптово почала Валері. - Ми з тобою майже не знайомі, а мені би хотілося дізнатися тебе ближче.                                                                                                                                                                

- Навіщо? - сестра навіть не підняла голови від своєї тарілки. - Ти наречена мого брата, а значить колись станеш королевою. Тобі не до чого зараз водити дружбу с принцесою, адже це тобі нічим не допоможе.                                                                                                                                                          

- А хто тобі сказав, що я маю якусь мету? - знизала плечима дівчина. - Я просто хотіла з тобою хоч трохи поспілкуватися. Бо в цьому палаці так нудно.                                                                                     

- Дивно, - щиро здивувалась Жизель. - Мені завжди здавалося, що дівчата мріють стати принцесою.     

- Але не я, - посміхнулась Валері. - Тому як щодо того, щоб сьогодні взяти твого брата, забути про уроки і кудись втекти?                                                                                                                                      

- Але Габріель буде проти... - почала вона.                                                                                                    

Сестра на мене подивилась своїми великими очима, вона знала, що це завжди на мене подіє. Та і я не міг їй відмовити, адже дівчинці і справді тут нудно. А можливо Валері придумає для нас щось цікавеньке.                                                                                                                                                         

- Думаю, я теж зможу перенести частину своїх справ, - посміхнувся я, нахилившись нижче, і дівчата зробили теж саме. - Але в нас дуже мало часу, адже нас ніхто немає помітити. Тому збирайтесь швидко.                                                                                                                                                             

Жизель швидко скочила на ноги, а потім підбігла та поцілувала в щоку. За мить сестра вже мчала коридорами, аби встигнути зібратися. Я давно вже не бачив її такою веселою. Вона була задоволеною, що нарешті зможе хоч ненадовго вибратися з палацу і просто розважитися. І я справді радів цьому. Я хотів запитати, що Валері задумала, але вона крикнула, що я сам все дізнаюсь, і краще мені вдягнути щось просте.                                                                                                                              

Вже за двадцять хвилин ми прямували кудись за межі палацу, а Валері активно користувалася мапами у смартфоні. Я встиг побачити лише шматочок адреси. Це була вулиця Сінабон, що зовсім поруч з нами. Зараз це символ нашого міста, адже тут виготовляють не лише найсмачніші сінабони, а й інші смаколики. Однак ми підійшли до великої будівлі, яка на диво була досить не примітною. Скоріше ви пройдете повз неї. Але Валері впевнено тягнула нас в середину. Що ж вона таке могла придумати? За мить до нас вийшла якась жінка.                                                                                                                     

- Ваші Високосте, раді, що ви до нас завітали, - вона злегка вклонилась. - Леді Валері, я вже все підготувала навіть за такий час.                                                                                                                    

- Дякую, - посміхнулась дівчина. - Далі ми самі.                                                                                         

- Так а куди ми прийшли? - не зрозуміла Жизель.                                                                                         

Але питання вже не знадобилося, коли ми увійшли в середину. Це була ковзанка. Я бачив як в мої сестри загорілись очі. Вона завжди хотіла покататися. Дивно, але ми тут жодного разу не були. Тому коли ми перевзулися і вперше стали на лід, то зрозуміли, що зовсім не вміємо їздити на ковзанах. А от у Валері це виходило просто чудово. Вона показувала нам прості прийоми, і згодом все стало по трохи виходити. На щастя ми були самі. За годинку Жизель вже сама впевнено каталась, а от Валері тримала мене за руки. Вона підтримувала мене, говорячи, що все вийде. І в якийсь момент я навіть почав їй вірити...