Глава 20. Габріель

Мені хотілося показати Валері Евану, адже на якийсь час ця країна стане для неї домом. І вона справді захоплювалася всім, що бачила: вузькими вулицями з бруківкою, маленькими крамничками, старими деревами, що проростали між камінням, і навіть старими ліхтарями, які під час вечора відкидали довгі тіні.

Її погляд був уважним і світлим, наче вона боялася щось пропустити. Вона зупинялася, щоб роздивитися кожну дрібницю: вітрини, вивіски, відтінки фарби на фасадах, і це виглядало так щиро й по-справжньому. А від смаколиків дівчина була в захваті, і я ловив себе на думці, що давно вже не бачив такої щирої радості.

Ми з дитинства звикли отримувати найкраще: страви від кухарів палацу, дорогі делікатеси з інших країн. А вона вміла смакувати навіть найпростішим печивом, насолоджуючись кожним шматочком, і в цьому було щось неймовірно справжнє, щось, що ніщо не могло замінити.

Саме це в ній мене й дивувало. За стільки років наш палац перетворився на місце, де не залишилося нічого веселого. Я не пам’ятав, коли востаннє ми сміялися всі разом чи проводили час як родина. Ми жили в розкішних стінах, але в них було надто багато тиші й суворих правил.

Можливо, тому й Жизель почала бунтувати — вона теж відчувала цю порожнечу. І, можливо, саме Валері зуміє змінити наше життя, додати в нього світла й простоти, яких нам так бракувало.

Коли ми повернулися до палацу, Валері несподівано вирішила взяти все у свої руки. Вона мала дивну звичку — не залишати речі напівсказаними чи напівзробленими. Якщо їй щось спадало на думку, вона одразу діяла. Батьків не було — вони вирушили до короля Швеції, щоб обговорити експорт і нові торговельні угоди.

У їдальні ми залишилися лише втрьох. Жизель мовчала й дивилася у свою тарілку. Її пальці машинально крутили виделку, ніби вона була десь далеко думками. Іноді я справді задумувався, чому ми з сестрою так віддалилися одне від одного. Адже ще кілька років тому ми були майже нерозлучні.

– Жизель, – раптом порушила тишу Валері. – Ми з тобою майже не знайомі. А я хотіла б дізнатися тебе ближче.

– Навіщо? – її голос звучав сухо й трохи різко. – Ти наречена мого брата. Одного дня станеш королевою. Тобі немає сенсу дружити з принцесою, це тобі нічим не допоможе.

Я мало не втрутився, але Валері випередила мене. Вона справді мала якийсь план, і вирішила не відступати від нього. Моя допомога і не була потрібною.

– А хто тобі сказав, що в мене є якась мета? – вона легенько знизала плечима. – Я просто хотіла поспілкуватися. Тут, у палаці, надто нудно.

Жизель підняла на неї очі, й у них з’явилася щира цікавість. Сестра звикла, що все завжди мало бути по правилах. А їй хотілось чогось зовсім іншого.

– Дивно, – сказала вона. – Мені завжди здавалося, що дівчата мріють стати принцесою.

– Але не я, – посміхнулася Валері. – Я мріяла про зовсім інші речі. Тому маю пропозицію: сьогодні ми забудемо про всі уроки й обов’язки, візьмемо твого брата й утечемо кудись.

– Але ж Габріель буде проти… – почала сестра, дивлячись на мене.

У її великих очах світилася надія. І я вже знав, що не зможу їй відмовити. Та й, мабуть, не хотів. Валері вміла вмовити мене одним лише поглядом.

– Думаю, сьогодні я можу перенести частину справ, – з удаваною серйозністю мовив я й нахилився ближче. Дівчата синхронно зробили те саме, наче ми укладали таємну угоду. – Але в нас мало часу. Ніхто не має нас помітити. Тому збирайтеся швидко.

Жизель аж підскочила зі свого місця, підбігла й поцілувала мене в щоку. За мить вона вже летіла коридорами, сміючись і повторюючи: «Тільки нікому не кажіть!» Я давно не бачив її такою щасливою. У її сміху було стільки життя, що я й сам не міг не усміхнутися. Я вже хотів запитати в Валері, що вона задумала, але вона тільки загадково хитнула головою.

– Дізнаєшся сам, - сказала вона. – І раджу вдягнути щось простіше.

Через двадцять хвилин ми вже йшли вулицями Евани. Валері впевнено крокувала попереду, роздивляючись на екрані смартфона карту. Я встиг прочитати лише шматочок адреси: вулиця Сінабон. Це місце відоме в місті — символ домашньої випічки й солодощів. Я подумав, що вона веде нас у кав’ярню, але ми зупинилися біля великої, нічим не примітної будівлі.

Сірий фасад, маленькі вікна. Скоріше її можна було б оминути, ніж звернути увагу. Але Валері впевнено потягла нас усередину. Нас зустріла жінка в білій формі.

– Ваші Високосте, – вона шанобливо вклонилася, але в її очах світилася тепла усмішка. – Леді Валері, усе підготовлено, навіть попри такий короткий час.

– Дякую, – відповіла Валері. – Далі ми самі.

– Куди ми прийшли? – не витримала Жизель.

Але відповідь стала очевидною вже за хвилину. Ми опинилися на ковзанці. Лід блищав у світлі ламп, від нього тягнуло прохолодою. Очі Жизель засяяли — я бачив, як вони буквально спалахнули щастям. Вона давно мріяла покататися на ковзанах, але через суворі розклади й правила у нас ніколи не було такої можливості. І тут я раптом зрозумів: ми з сестрою живемо у величезній країні, маємо майже все, але навіть не знаємо радості простих речей.

Ми швидко перевзулися. Перші кроки на льоду були кумедними: я мало не впав, а Жизель сміялася, тримаючись за бортик. Валері ж упевнено ковзала, наче народилася на ковзанці. Вона показувала нам найпростіші рухи, підтримувала, коли ми хиталися. Її сміх лунав над льодом легко й дзвінко.

Минуло пів години — і Жизель уже самостійно ковзала, намагаючись повторювати елементарні фігури. Вона виглядала щасливою, і це було найцінніше для мене. Я ж тримався за руки Валері. Її пальці стискали мої, і кожного разу, коли я втрачав рівновагу, вона знову й знову піднімала мене своїм сміхом та словами.

– Ти зможеш, просто довірся льоду, - повторювала Валері.

І в якийсь момент я справді почав їй вірити. Здавалося, що поруч із нею навіть падіння не страшні. Ми каталися ще довго, аж поки втома не почала брати своє. Сидячи на лавці, ми знімали ковзани, а Жизель все ще сяяла від радості.