Глава 19. Валері

- Валері, в якому році була заснована Королівська бібліотека? – раптово запитали мене.

Однак ця дата зовсім вилетіла в мене з голови. Пройшло три тижні з моменту мого приїзду в Евану, і тепер мене активно готували до ролі майбутньої королеви. Я навіть не встигала збагнути, як промайнули ці дні — ранкові уроки, офіційні зустрічі, тренування з етикету, нескінченні лекції з історії.

Іноді мені здавалося, що я просто маріонетка, яку постійно хтось пересуває з місця на місце. Мені вказували, де сидіти, як стояти, що говорити й навіть як усміхатися. Свободи не залишалося зовсім.

Та все ж мушу визнати: деякі уроки мені справді подобалися. Особливо ті, де я могла хоч трохи доторкнутися до творчості: малювання, музика, декорування залів, створення квіткових композицій. У цих заняттях я відчувала себе живою, такою, як була вдома у Франції, коли могла півдня витратити на малюнок чи на те, щоб в’язати серветку, слухаючи музику. Тут, серед холодних стін Академії, це було моїм ковтком повітря.

Але от історія… Вона мені зовсім не давалася. Дати, події, нескінченні імена королів та міністрів. Вони змішувалися в єдиний потік, який не мав для мене жодного сенсу.

– В тисяча дев’ятсот тринадцятому, – відповіла я, намагаючись бодай вгадати.

– В тисяча вісімсот вісімдесят дев’ятому, – сухо поправив мене мій учитель Бертрам. Його темне, завжди надто серйозне обличчя залишалося непохитним. – Леді Валері, одного дня ви почнете правити Еваною, і маєте знати всі ці речі. Її Величності Діана теж не просто далися всі ці знання, але вона впоралась.

Я вже знала цю історію. Діана, нинішня королева, теж колись була дівчиною не з вищого світу. Вона народилася в простій родині, й у її венах не текла шляхетна кров. Але саме вона підкорила серце тодішнього спадкоємця престолу.

Кажуть, їхні перші роки були надзвичайно важкими: батько короля категорично виступав проти цього союзу, придворні шепотіли за спинами, народ поділився навпіл. Лише коли в них народилися діти, буря почала стихати. Нову королеву поступово прийняли, і вона завоювала своє місце в історії.

Це, мабуть, і врятувало мене. Якби не історія Діани, я, можливо, й ніколи не опинилася б у цих стінах. Мене давно б відправили назад до Франції, у звичний світ — простий, сірий, але рідний. Моя доля там була б значно простішою: робота в кафе, вечори з друзями, неспішні розмови й дрібні радощі.

Але зараз я сиділа на уроці, серед товстих підручників і суворих наставників, і намагалася втовкмачити собі в голову, що мушу ще не раз помилятися, щоб навчитися правильної відповіді.

– Леді Валері, – знову заговорив Бертрам. – Знання історії – це не тільки формальність. Це основа вашої майбутньої влади. Бо той, хто не знає минулого, не може впевнено дивитися в майбутнє.

Я кивнула, хоч насправді майже нічого не слухала. У голові роїлися думки зовсім іншого роду. Сидіти ще пів години в цьому задушливому кабінеті, де пахне старими книгами, чорнилом і воском? Нестерпно. Я мріяла зараз про свіже повітря, про шум вулиць, навіть про звичайний літній дощ, який у Франції я так часто проклинала.

Останнім часом я майже не бачилася з Габріелем. Його теж постійно займали справи — офіційні зустрічі, тренування, ради при батькові. Здавалося, ми жили в одному палаці, але були розділені невидимими стінами. Його родину я теж бачила рідко. Мати була настільки зайнята підготовкою до офіційних балів, що навіть не мала часу мене повчати чи докоряти. І лише моя подруга Есмі, яка погодилася вчитися ролі моєї помічниці, була поруч щодня. Її очі світилися від щастя: вона жила цією мрією — бути бодай на крок ближче до великого світу.

А я… я досі сумнівалася. Чи це справді мій світ? Ми часто переписувалися з Мей. Її слова підтримували мене, коли я відчувала, що тону в цьому блискучому, але чужому житті. Інколи навіть бачилася з Джеймсом та його родиною. Їхнє здивування не мало меж, коли вони дізналися, що проста офіціантка з провінції стала нареченою принца. Вони досі не вірили. І, зізнаюся, інколи я теж.

Бертрам уже розгортав новий том і починав розповідати про повстання XIX століття, коли двері раптом відчинилися. Я мало не здригнулася від несподіванки. І за мить у кімнату увійшов Габріель. Його присутність завжди змінювала атмосферу. Повітря, здавалося, ставало легшим, наче він приносив із собою часточку свободи.

– Ваше Високосте, – поспішно піднявся Бертрам, низько вклоняючись. – Ви вирішили подивитися, як іде підготовка леді Валері? Маю запевнити, що все просто чудово.

– Я вірю тобі, Бертрам, – спокійно відповів Габріель, на його губах з’явилася легка посмішка. – Але сьогодні я заберу свою наречену раніше. У нас є певні плани.

– Звичайно, як забажаєте, – викладач знову уклонився.

Габріель протягнув мені руку. Його долоня була теплою, впевненою. Я без вагань прийняла її, і цього короткого дотику вистачило, щоб моє серце забилося швидше. Я навіть не уявляла, що він задумав. Знаючи його, це могло бути все, що завгодно: від серйозної розмови до божевільної авантюри.

Ми вийшли з палацу й попрямували повз гараж, де стояли блискучі автомобілі королівської родини. Я вже подумала, що підемо пішки, але він зупинився зовсім в іншому місці. Переді мною стояв мотоцикл. Чорний, хромований, блискучий, немов щойно зійшов із обкладинки журналу.

– Це твій? – здивувалася я.

– Звичайно, – усміхнувся він. – Батько подарував його мені на вісімнадцятиріччя. Я міг обрати будь-що – машину, яхту, навіть коня з власною стайнею. Але обрав це.

– Чому саме мотоцикл? – не приховувала я здивування.

– Бо для мене він символ свободи, – його голос став глибшим. – Свободи, якої я ніколи не зможу отримати повністю, - він простягнув мені шолом. – Ну що, вдягай, і поїхали. Покажу тобі Ліс.

Я вдягла шолом, і серце закалатало ще дужче. У Франції я ніколи не їздила на мотоциклі. Та й подорожувати мені не доводилося. Моє життя було простим і обмеженим стінами кафе, де я працювала.

Він допоміг мені сісти позаду. Я обхопила його руками за талію, відчуваючи тепло його тіла, запах його парфумів, змішаний із легким ароматом бензину й шкіри. Було трохи ніяково – але це ж мій наречений, нагадала я собі.