Глава 18. Габріель

Вечір на дні народження лорда Карвера проходив навіть краще, ніж я міг собі уявити. Валері трималася впевнено, хоча я чудово бачив, якою ціною їй це давалося. Вона усміхалася, стримано кивала на численні запитання й витримувала безліч поглядів, у яких ховалося відверте здивування чи навіть зневага.

Дехто з вельмож намагався підловити її на незнанні манер, проте Валері поводилася так, ніби це був не розкішний бенкет, а проста розмова в кав’ярні, де вона працювала ще зовсім недавно. Її природність вражала й дратувала водночас присутніх.

Навіть Теона, котра, як завжди, намагалася вколоти її шпилькою, цього разу не здобула перемоги. Пригадую, як вона вголос помітила, що сукня Валері «занадто проста для такого заходу», і зал завмер, чекаючи реакції. А Валері лише зухвало всміхнулася.

— Мабуть, простота — це те, чого нам іноді бракує, - посміхнулась вона. – Навіть у залі, повному діамантів.

Тиша перетворилася на приглушений сміх, і Теона змушена була відступити. Тоді я зрозумів: ця дівчина набагато сильніша, ніж я уявляв. Вона не лише витримала випробування, а й змогла підкорити частину сердець, які ніколи б не схилилися перед нею за інших обставин.

Але після того вечора ми майже не бачилися. Наступні дні пройшли під знаком «шліфування». Моя мати взялася за Валері з усією серйозністю. Щоранку гувернантка приводила її в Зал Дзеркал, де вона відпрацьовувала уклони й правильну ходу, ніби готувалася до показу. Після цього на неї чекали години історії династії, і навіть я дивувався, скільки дат, імен і подій доводиться запам’ятовувати. А ввечері — уроки танців, де моя мати власноруч показувала рухи, з якою суворістю дивлячись, аби Валері не переплутала жодного кроку.

Кілька разів я заходив до зали й бачив, як у дівчини буквально тремтять руки від утоми, але вона не дозволяла собі здатися. Її губи стискалися в тонку лінію, і в очах світилася впертість. Я розумів: вона не хоче дарувати задоволення тим, хто чекає її поразки.

Ми перетиналися лише на обідах та вечерях, та й то не завжди. І що дивніше, я почав ловити себе на тому, що… сумую. За її посмішкою, за дотепними зауваженнями, за тим відчуттям легкості, яке вона приносила. Це було нове для мене відчуття.

Тому сьогодні, коли нарешті випала вільна година, я вирішив сховатися у своєму улюбленому місці — на балконі з мольбертом. Я розставив фарби, розклав пензлі, вдихнув нічне повітря. Вечір був ясний: зорі сяяли над дахами, а з садів піднімався ніжний запах жасмину. Я провів перший штрих — і зрозумів, що не можу намалювати нічого, окрім одного образу. Образу, який переслідував мене останні дні.

Валері.

Я почав виводити лінії її обличчя. Вони були такі правильні та красиві. Було в них щось особливе, що змушувало затримувати погляд на дівчині.

— А я-то думаю, чий це мольберт? – почув я знайомий голос.

Я різко обернувся. Вона стояла на своєму балконі, що виходив поруч із моїм, і легко спиралася на перила. Виглядала зовсім інакше, ніж на балу: у простій довгій сукні, більше схожій на теплий светр, із двома косичками й без жодного макіяжу. Але саме в цій простоті була її справжня краса. Я поспіхом прикрив малюнок чистим аркушем, щоб вона нічого не побачила.

— Так, я люблю малювати, — визнав я. — Колись навіть мріяв стати художником. Божевільна ідея, правда?

Вона сіла у крісло поруч зі мною й засміялася. З Валері було легко, мені не доводилось грати роль принца, а просто бути собою.

— Та ні. Навпаки, це чудово. Чесно кажучи, я вже почала думати, що ти якийсь робот, — її очі лукаво заблистіли. — А тепер бачу, що в тебе є душа.

Я розсміявся разом із нею. Її прямота була наче ковток свіжого повітря. Вона вважала мене роботом. Що ж, це цілком очікувано. Я мав бути ідеальним для всіх.

— Я принц, — почав я, роблячи кілька нових мазків. — У мене є обов’язки. Одного дня я стану королем, і вся країна буде на моїх плечах. Це накладає відбиток.

— Не можу сказати, що розумію, — Валері розвела руками. — Я ніколи не збиралася ставати королевою. Я навіть у палаці жити не хотіла. Але життя вміє підкидати сюрпризи.

Вона піднялася й підійшла до мольберта. Її аромат — легкий, персиковий — огорнув мене. Валері схилила голову, вдивляючись у мої штрихи.

— Гарно виходить, — сказала тихо. — Я ніколи не була на морі.

— Справді? — я здивувався.

— Так. Ми жили недалеко, але завжди не вистачало грошей чи часу, - вона кивнула. – І ось… тепер я тут, у палаці, а море бачила тільки на картинках, - у її голосі звучала сумна нотка, яку вона швидко намагалася сховати за усмішкою. — Сподіваюся, одного дня я таки потраплю туди.

— Обов’язково, — сказав я серйозно.

На мить між нами запанувала тиша. Лише вітер ворушив завіси. Валері зробила крок назад і зітхнула. Здавалось це був особливий момент, що розчулив її.

— Ну, тобі натхнення. А я піду спати. Завтра твоя мама знову буде мене мучити своїми уроками, — вона всміхнулася. — Гарної ночі.

— І тобі, — відповів я.

Вона зникла за дверима, залишивши по собі відчуття тепла. Я ще довго сидів, дивлячись на чисте полотно. Малювати море вже не хотілося. Я взяв новий аркуш. На ньому поступово почала вимальовуватися постать Валері. Я уявляв її на березі, де вітер розплітає її коси, а очі відбивають нескінченність хвиль. Вона ще не бачила моря, але на моїй картині воно стане її.

Мої пальці працювали самі по собі. І вперше за довгий час я відчув, що малюю не просто картину, а щось більше. Частинку власного серця. Я малював довго. Час розчинився десь між ударами мого серця та тихим шелестом пензля по полотну. Фарби змішувалися, народжуючи нові відтінки — теплі, живі, справжні. Я відчував, що кожен рух руки — це не просто мазок, а спроба зафіксувати щось невловиме, те, що словами описати неможливо.

Очі виходили першими. Я завжди починав із них, бо вони — це те, що завжди тримає мене у владі. Її погляд. Упертий, світлий, водночас ніжний і різкий. Так дивляться тільки ті, хто пережив більше, ніж можна було б уявити на її вік, і все ж не зламався.