Глава 18. Габріель

Вечір на дні народженні лорда Карвера проходив навіть краще, ніж я міг собі уявити. Валері чудово трималась, але я бачив, що їй це давалося не просто. Ця дівчина набагато сильніша, ніж мені здалося спочатку. Маю визнати, вона мене цим вразила. Однак наступні кілька днів ми навіть не бачилися. Моя мама активно взялася за її навчання. І хоча для дівчини це зовсім не потрібно, адже ми ж не одружимося, та все ж деякі знання зайвими точно не будуть. Лише за обідом та вечерею ми могли зустрітися, і то не завжди через зайнятість. Дивно, здається я навіть трохи почав сумувати за Валері, за її жартами.                                                                                                                                                   

Сьогоднішній вечір я вирішив провести за своєю улюбленою справою перед мольбертом. Проте в голову нічого крім портрету конкретної людини не приходило в голову. Я вже почав робити нариси. Можливо подарую їй картину на пам'ять про цю пригоду. Я завжди думав, що якби не народився в королівській родині, то став би художником.                                                                                                  

- А я то думаю чий це мольберт? - почув я голос.                                                                                          

Повернувшись, я побачив Валері. Інколи я забуваю, що у нас з нею спільний балкон. Мама вирішила її поселити саме в цю кімнату, адже в майбутньому це мало би бути досить зручним. Я швидко закрив малюнок іншим листом, аби дівчина не побачила нічого раніше, ніж це потрібно. Вона ж зараз виглядала досить мило в довгій теплій сукні, що більше нагадувала светер. Без макіяжу, з волоссям, що було заплетене в дві косички.                                                                                                                  

- Так, я дуже люблю малювати, - зізнався я. - Колись мріяв стати художник. Божевільна ідея, правда ж?                                                                                                                                                                    

- Та ні, насправді я вважаю, що це чудово, - вона присіла в крісло поруч зі мною. - Я думала, що ти якийсь робот. А тепер бачу, що в тебе є душа.                                                                                           

Це змусило мене розсміятись, адже ця дівчина завжди говорила правду. Ми знайомі не давно, однак мені з нею було так легко з нею, як ще ніколи ні з ким не було. Пройшов лише тиждень, однак я радий, що Валері була тут.                                                                                                                                          

- Я принц, і в мене є певні обов'язки та правила, яким я маю слідувати, - я почав малювати море, адже давно збирався поїхати до узбережжя, але не вистачало часу. - Одного дня я стану королем, і велика відповідальність буде на моїх плечах. Мені доведеться думати про благополуччя усього королівства. Це накладає певний відбиток.                                                                                                                         

- Не можу сказати, що розумію тебе, адже я ніколи не збиралась ставати королевою, - розсміялась Валері. - Я і в палаці жити не хотіла. Але життя вносить свої корективи.                                                   

Дівчина піднялась з крісла та підійшла до мольберту, уважно роздивляючись мої нариси. Я відчув приємний запах персику, напевно це її парфуми. Незвично, адже дівчата з мого оточення звикли до дорогих ароматів.                                                                                                                                             

- Гарно виходить, - тихо сказала Валері. - Ніколи не була на морі.                                                             

- Справді? - здивувався я.                                                                                                                                

- Так, це дивно, адже ми жили неподалік від моря, але так і не змогли туди поїхати, - вона засмутилась. - Сподіваюсь, що одного дня таки зроблю це.                                                                       

- Обов'язково, - сказав я.                                                                                                                                   

- Ну тобі натхнення, а я вже піду спати, адже завтра  твоя мати знову буде мене мучати, - посміхнулась Валері. - Гарної ночі.                                                                                                                                         

- І тобі, - я посміхнувся.                                                                                                                                      

Дівчина пішла до своєї кімнати, а я повернувся до попереднього малюнка. Тепер в мене з'явилась нова ідея, і цей нарис вже не підійде. Нехай Валері ще не була на морі, однак хоча б на малюнку це станеться...